Печери, скелі, болота, яруги,Де над усім витає смерти тінь,Прокляття й смерти світ. Там зло для злаЗлу на добро сотворене. Там гинеУсе живе. Там звихнута природаВирощує покруччя і страховиськ,Найнедоладніших потвор – бридкіших,Аніж Горгони, Гідри та ХимериЗ казок похмурих чи жахних кошмарів…Тим часом ворог Бога і Людини,Великою ідеєю натхнений,Мчить Сатана у бистрокрилім летіЙ шукає брам, що випустять із пекла.Звертає то праворуч, то ліворуч,А то, пірнувши вниз, крилом торкаєДна в прірві Пекла; знов шугає вгоруПід вогняне склепіння, далі й далі…Так, наче серед океану ФлотПід повними вітрилами пливеЗ Бенгалії чи з островів МалакськихІз вантажем ароматичних спеційІ трав п’янких, комерції на радість,Минає Ефіопський океан,Мис Доброї Надії, через шторми,Крізь ніч – на світ Полярної зорі.Таким здаля ввижався Архидемон.Нарешті перед ним постав рубіжПекельний, де знялись тяжкі ворота.Було їх дев’ять: бронзові три брами,За ними три залізні; далі вихідІз Пекла замикали непроникніТри брами із вогнетривкої криці.Пообіч їх сиділи преогидніДві постаті. Одна з них – зверху ЖінкаПрекрасна, нижче пояса – Змія,Лускою вкрита, з жалом у хвостіЙ розтерзаним кривавим лоном. ЗвідтиВискакували й гавкотіли псиІ в зяючу утробу, мов у псарню,Вповзали й там гарчали кровожерно.Потворніших не бачила і Сцилла,Коли купалася; й Гекату-відьмуМерзенніший не супроводить почет,Коли та на шабаш паскудний мчитьІ нищить кров дитячу чи танцюєСеред лапландських відьм, – а МісяцьЗатемнюється від чаклунства… ІншаПри брамах постать – власне, і не постать,А марище без форм, рук, ніг, лиця,Темніше ночі темної, – звелося,Набрякле злістю, й затрясло Косою,Наставивши вгорі, де голова,Корону царську. Ледве СатанаНаблизився, посунуло на ньогоРивком, що струсонув основи Пекла.Безстрашний Архидемон сторопів —Що за Проява?! – хоч не налякався(Він не боявсь нікого, опріч БогаІ Сина Божого, творіння ж їхні,Усі до одного він зневажав),Глузливо глянув на Страхіття й мовив:«Ти – хто і звідки, чудисько огидне?Чого наважилося тут маячить?Як смієш загороджувати шляхДо брам он тих? Знай: я крізь них пройду,Твойого дозволу не поспитавши.Геть із дороги, виродку пекельний!А то переконаєшся надалі,Що нині над мерзенним вашим кодломЗапанували ми – Небесні Сили».На те у відповідь почувся рик:«Зрадливий Ангеле, так оце тиНа Небесах порушив мир і Віру?Се ти в гордині бунтівничій звабивТретину найосяйніших НебесСупроти Господа? Чи не за теОд Бога вас отвержено навікиЙ роковано на муки? Ти ще смієшСебе небесним духом величать?Раб Пекла, ти ще хочеш зневажатиМене?! Затям собі: я – Пекла ЦарІ владар твій. Іди-но на покуту,Лихий палію й погорільцю Неба,Скоріш вимахуй-но крильми від брам,Покіль із Скорпіонів батогамиТебе не одшмагав я. Покорись!А ні – торкну Косою, і завмреш».Так ревучи, Страховисько бридкеЗагрозливо зросло вдесятикратІ стало ще жахливішим. ДияволІз гніву та образи спалахнув,Немов огненно-крижана комета,Що в небі Півночі мете хвостомІ шле на Землю моровиці й війни.Два супротивники постали врівеньОдин навпроти одного. От-отУдар несхибний зблисне. Вже чорніютьОбоє, наче дві грозові хмари,Набряклі громом над Каспійським морем;Клубочиться громаддя на громаддя,А сурми смерчеві звіщають проДвобій. Вже Пекло огорнула тьма:Зустріти гідного Врага сим двомДано ще буде раз в усіх віках…Якби вони зійшлись у поєдинку,Відлуння довго ще гуло б у Пеклі…Цього не сталось. Одчайдушний крикЗміїстої Вратарки їх розняв:«Батьку мій! На кого ти здіймаєш руку?!Се твій єдиний Син! Мій Сину!Яке шаленство довело тебеКосою в Батька цілить на зловтіхуТиранові, що власну примху й лютьЗве справедливістю і хоче знищитьОбох вас?!» Крик її заціпенивІ Марище жахне, і Сатану.Той обернувсь до неї: «Ти про що?