Коли мою відвести хочеш рукуВід нього та від себе, говори:Хто ти така, двоїста? Чом мене,Уперше вбачивши, назвала батьком?Чого ти Сином звеш се потороччя?Я вас, огидні чудиська, не знаю».Йому пекельна Ключниця: «НевжеЗабув мене?! Вже я тобі не мила?Не люба? А колись на НебесахУдвох витали ми у високостях.У сонмі світлосяйних серафимівНамислювали разом потаємноЗухвале повстання проти ЦаряНебесного. Згадай: тоді тебеВразив раптовий біль. В очах померкло,І пронизало голову вогнем.В нестримному палючому поривіВід голови твоєї віддалиласьЯ – богосвітла і на тебе схожа.Озброєна небесною красою,Пішла між ангели, а їх пойнявНестямний жах. Та не надовго – згодомДля них я стала моторошно-звабна,Й вони дали мені ім’я ГРІХОВНІСТЬ.Ласкава, ніжна, чула – багатьохНа Небі полонила я; найбільшТебе, мій батьку. Ти в мені узрівСвою подобу, вмістище жаданьНайсокровенніших. Тож ми удвохКохались радісно-таємно, покиПлід нашого кохання в мене в лоніПочав рости, тяжкий. Тоді війнаРоздерла грізно Небеса, і впали(Бо не могли не впасти) наші стяги.Всепереможний Ворог з ЕмпіреївГнав нас, розгромлених, все далі й далі,Все глибше й глибше в прірву – аж сюди.Тут кинуто мені до рук ключіВід брам ось цих, і прогримів наказНікого відсіля не випускать.Сиділа я, зажурена, сумна,Та не одна: зсудомлену утробу,Запліднену тобою, розірвало,Завдаючи пекельних мук, ось цеГріховности поріддя зле. Воно,Мене напівпотворою лишивши,Родилося і підняло косу —Все нищити. Я закричала: «СМЕРТЬ!»І Пекло пронизав холодний дрож,Й відлуння скрикнуло стократно: «СМЕРТЬ!»Побігла я. За мною навздогінРозпалене не люттю, а жагоюВоно… Знесилену мене схопило,Долаючи у гвалтівних обіймах,І вдовольнивши кровозмісну хіть,Навічно прокляло мене зачаттямСих Псів, що безперервно тут гарчатьІ розверзають лоно це, щоб зновуНароджуватися і знову жертиУтробу матірню, що їх сплодила;І кодло це нацьковує на менеМій син і ворог лютий – РОЗПАД – СМЕРТЬ.Він ладен був би порішити й Матір,Коли б не знав, що по моєму сконіПрийде кінець йому, бо я, Гріховність, —Його пожива. Так веліла Доля.Ти стережись його косиІ на гартовану на Небі зброюНе надійся, бо та коса смертельна,Крім Усевишнього, вражає всіх».Почувши оповідь її, Диявол,Лукаво-ніжний, лагідно почав:«Що ж, Доню, раз мене зовеш ти Батьком,Ще й показала Сина – вічний споминПро наші любощі солодкі в Небі,Їх гірко згадувать по перемінахСумних, непередбачених, жорстоких,Що потім трапилися… Тільки знайте:Із дому болю й чорної скорботиЯ визволю і вас, і незліченнихНебесних духів, що в борні за правдуУпали. Я в Незвідане ідуОдин за всіх. Переступлю БезоднюЙ неміряні простори порожнечіТа відшукаю заповітний Світ,Новоутворений під Небесами.У Світі тім блаженствують істоти,Вирощувані на заміну намОподаль від Небес, щоб запобігтиБунтарству в переповнених Висотах,Чи, може, інший намір потайнийПриховано ревниво? ПоспішуДізнатися. А потім – повернусьЗабрати вас в той Світ, аби на воліНезримі крила в ніжному повітріРозпростирали, маючи за здобичУсе навкруг. Отам-то буде учтаРозкішна Синові й тобі!» Замовк.Його приємно чуть було обом:Смерть-Розпад шкірився в страшній посмішціІ плямкав пащею, зачувши розкішБенкетувань. Зраділа невимовноЙ Гріховність, бо Дияволу в догодуСказала так: «По праву та веліннюНебесного Владики, на замкуТримаю Пекло я. Наш Син не дав биВзять брами силою: його Коса,Несхиблива, долає все живе,Але чому виконувати маємНакази Найверховнішого – Того,Хто нас ненавидить?! То Він штовхнувВ Тартар осей гидкий на підлу службуМене – народжену на НебесахУлюбленицю ангелів – на мукиПекельні серед рику сих потвор,Що з лона мого вийшовши, жерутьЖіночі нутрощі мої криваві.А ти, що дарував мені життя,Хіба не Повелитель мій? З тобоюПіду у благодать Нового Світу.