Важливішою причиною непопулярности «Утраченого раю» в перекладах є те, що в оригіналі це поезія найвищої проби – багатопланово асоціативна і музикальна не тільки оркестровками звуків, а й музичним плином і переплетенням понять образів, картин, епізодів, їх близьким і віддаленим передзвоном – коли все це в комплексі йде на читача не з однозначною прямолінійністю барабана (хоч є там і партії барабана і бронзових литавр), а, як уже мовилось, симфонічно виражає глибоко людяний пафос.
Таке важко відтворити іншою мовою, не впадаючи в наївно-безпорадний буквалізм, що нібито передає «все», а насправді лишає за порогом найголовніше – поезію. У Шекспіра нас хоч виручає розмаїтість характерів, ситуацій і діалогів, узагалі – сценічність. Але ж, до речі, і сам Шекспір не був популярним у східних слов’ян як лірик, доки не освоїли його сонетів у перекладах С. Маршака, В. Дубовки і Д. Паламарчука. Уже й не віриться, що свого часу навіть Максим Рильський міг сказати про Шекспірові сонети (не доступні йому в оригіналі), що це «смертельна нудота і мертвечина, їй-богу!»
Ця згадка, коли пропонується спроба показати українською мовою невідому досі поезію «Утраченого раю», не натякає на якісь особливі амбіції. Навпаки: хай вона буде заохотою для тих (а їх усе більшає), хто міг би сприйняти цю поезію в оригіналі, а відтак і перекласти, бо поки що йдеться лише про початки майже першої спроби перекладання українською мовою. Досі українською мовою уривки з «Утраченого раю», наскільки знаю, публікувалися двічі. Перед розгромом української інтелігенції в 1931 році «Хрестоматія з історії західних літератур» подала близько тисячі рядків у перекладі М. Хмарки, і ген через півстоліття часопис «Всесвіт» (1976, 3) дав із сотню рядків у перекладі М. Пилинського. Крім того, «Утрачений рай» – це аж ніяк не сонети: не знана вже поетична форма, не освоєне вже сонетне поетичне мовлення. Він – наскрізь унікальний. Способи прямого «навчання» чи наслідувань з цього твору закінчувалися невдачами і для англомовних письменників. Зате щедротна поетична проза «Утраченого раю» благотворно обрушується на англомовних читачів і, так би мовити, до глибин людських проймає їхні горді, люблячі й мислячі особистості, а письменників і досі наснажує на оригінальні звершення – як роман «Овід» Етель Войнич, новела «Перед лицем Судії» Сомерсета Моема чи навіть повість «Володар мух» Вільяма Голдінга.
На часі український переклад. Сподіваюся, що пропонована спроба «Утраченого раю», до певної міри, покаже масштабність поетичного мислення, діапазон тональностей і барокову щедрість образів та асоціацій у цьому творі. Книгу першу, після 25 рядків заспіву, можна окреслити так: «бунтарсько-демонічна, а також архітектурна». Тут одвічну непокору авторитарній владі й навальні пристрасті, котрі бушують у людській природі, втілено в образах Сатани, язичеських богів і похмурих біблійних посилань та схоплено у форми архітектурної пластики – гри контурів, ліній, об'ємів, пропорцій чи й прямих будівельних пасажів, як-от оповідь про Пандемоніум.
Скажімо, Восьма книга «Утраченого раю» може бути окреслена як «астрономічно-людинотворча і любовна». У ній поетичне поєднання космічних узагальнень і відчутної на дотик конкретности геніально виражає «творення» Людини (себто її вихід із тваринного світу) як порив до прямої ходи і погляду вгору, до все ширших обріїв спостереження й діяльности та жадобу пізнання й самоусвідомлення у повному загадок світі навкруги та й у нас самих. Цей останній аспект завдає клопоту вже й Першій Людині («Адам» – по-давньоєврейському просто «Людина») і змушує червоніти її докторального співбесідника – ангела. Бо як же так: без «приземленого», «нижчого», «підпорядкованого» і т. д., що його прекрасним і непереборно-принадним людським утіленням виступає Єва (по-давньоєврейському «Життєдайна»), без примітивних пестощів не дається життя з найпідесенішими пориваннями. Отже, все в людині піднесене, чи не так? – Мілтон наближається до тези, яка потім стане лейтмотивом поезії Волга Вітмена.
Утім, прозовий переказ чи коментування високої поезії мало що дає – як переказування «своїми словами» симфонічної музики. Вона живе у безпосередньому сприйнятті, хай навіть виконана не на авторських інструментах. Якщо покладений на інструменти іншої мови й культури «Утрачений рай» не діє безпосередньо як жива поезія, тоді даруйте: винен не Мілтон а переклад, і треба звертатись до першотвору – кому це доступно. Коли й тоді поезія «Утраченого раю» мертва для читача – то вже нема ради. Одне з двох: або до нього належно не доходить англійська мова (у Мілтона дещо незвична, як на сучасне вухо), або ж він не підготовлений для сприймання симфонічної поезії.