Хвала щедротному святому Світлу
І Променеві-Первістку Небес!
Чи я Тебе достойно славлю? – Світло
Єсть Бог, для смертних сяйво незбагненне,
Живе споконвіків, живе в Тобі —
Од Сяйва Сяйво, нестворений Світе.
Чи, може, наректи Тебе пречистим
Живлющим Джерелом з висот таємних?
Ти був, коли не існувало Сонця
І не було Небес. Ти – Слово Боже —
Мов ризою, опеленав начала
Усесвіту, безодні темні води
Віднявши в безконечности пустої.
До Тебе пориваюсь я з полону
Глибин Стигійських, що в тяжких обіймах
Долали мою ліру серед Ночі
Прадавньої та Хаосу жахного…
Ні, я не так співав, як той Орфей,
Коли спускавсь у потойбічну прірву,
Бо, Музою небесною натхненний,
Видобуваюсь, хоч насилу, з тьми
До світла вічного Твого. А очі
Мої, розплющені широко, прагнуть
Уловлювать проміння життєдайне
Намарно: в них ніколи не світає —
Все заслонила пелена густа.
Та я на крилах пісні лину в мандри
Туди, де радісні витають Музи:
До тінявих дібров та ручаїв,
До сонячних вершин, блаженних співів;
І найчастіше лину я до тебе,
Сіоне, де струмки твої святі
У берегах заквітчаних. Ночами
Чую їхній хлюпіт. Згадую не раз
Співців, з якими я в незрячій долі
Зрівнявсь (о, ще зрівнятися б у славі!) –
Таміриса й Гомера й інших двох:
Тиресія й Пінея, віщунів
Сліпих, нічними думами багатий,
Що напливають вільно й гармонійно
Складаються в рядки. Немов безсонний
Співучий птах у темряві досвітній
З гущавини невтомно виливає
Пісні, – отак і я. Щорік минають
Весна і літо й повертають знов,
Але не вернуться до сих очей
День чи рожевий вечір, срібний ранок,
Весняна ніжна зелень, літні квіти
Й отари чи людське лице божисте —
Все заступила чорна хмара. Тьма
Мене відгородила від людей,
Повитирала зримі письмена
У книзі пізнання творінь Природи
Й до мудрости замурувала вхід
Найважливіший… О, запломеній
Натомість, Світе Неба, у душі
Та просвіти мій дух. Даруй йому
Зір гострий, всепроникний. Хай все бачить
І, розриваючи завісу тьми,
Те, що очам тілесним недоступне,
Поможе змалювать моїм словам.
В ту пору Вседержитель наш небесний
З Престолу, що у чистих Емпіреях
Здіймається над геть усім, поглянув
На творива Свої і твори творів.
При Ньому Сонми ангелів могутніх,
Немов зірки без ліку в ясну ніч,
Уловлювали в Отчім зорі ласку
І невимовну благодать. Праворуч
Отця сіяв Його єдиний Син.
Всевишній подививсь на Землю. Там
Подружжя перше людське – Прабатьки
Всіх нас, поселені в саду Едема,
Втішалися блаженними плодами
Любови й радощів без заборон
Чи ревнощів у щедрій самоті.
А потім Бог оглянув Пекло й Хаос
Бездонний і побачив Сатану,
Що, виринувши з Ночі, наближався
до цитаделей піднебесних, радий
Крильми утомленими і ногою
Торкнутись оболонки сього Світу
Непевної – ні море, ні повітря,
Що огортає речовинну сталість.
Бог, вгледівши його із висоти,
Відкіль минуле, суще і прийдешнє
Видніє, – так сказав своєму Сину:
«Ти бачиш, мій єдинородний Сине,
Яка непогамована злоба
Там Нашого сперечника долає?
Вже ні бездонна прірва, ні кайдани,
Ані замки пекельні не змогли
Спинить його одчайного пориву
До помсти, що обернеться на нього ж
І на бунтарську голову впаде.
Він, вирвавшись на волю, вже досяг
Небесної околиці і світла
Й летить до новоствореного Світу,
Де поселили Ми Людей. Він прагне
Їх знищити або, ще гірш, розтлити
Брехнею й підступом. Він їх розтлить.
Бо люди лестощам його повірять
І легко улягатимуть спокусам,
Порушивши єдину Заборону,
Єдиний знак покірности Мені.
За це і їхні діти, і нащадки
Падуть. А винен хто? – Вони самі,
Невдячні. А я ж їм дарую їм усе: