Створив їх праведними, дав їм силуЗло переборювати, дав свободуВсе вільно обирати – їм, як всімНебесним Ангелам чи вільним Духам.Хто хтів – устояв, хто бажав – упав.Адже без волі й вибору немаЛюбови, шани, відданости й Віри.Хіба заслуга є в того, хто любитьІз необхідности? Мені не требаЛюбови, а чи послуху без воліІ Розуму (бо розум – це теж вибір).Де воля й Розум без свободи, тамПанує неминучість, а не Я,Що дав Свою подобу – їм. НевжеЗа це хтось докорятиме ТворцевіЧи виправдає цим падіння власне,В яке, мовляв, штовхає сам Господь,Бо сотворив такими й передбачив?Передбачаючи, не заважаюСвободі вибору, котра веде —Дарма, у передбачене чи ні –Падіння. Це – поштовх Мій, не Доля,А їхня добровільна непокораІ власний вибір. Вільних і розумнихЯ їх створив – завжди такими й будутьІ доведуть самі себе до рабства.А ні – змінить прийшлося б їх природу,Порушивши одвічно НепохитнийЗакон Свободи духів і людей.Вже духи прокляті самі себеРозтлили й спокусили, а ЛюдейВони зведуть підступством і брехнею;Тож рід людський розтлінний упадеНе сам, а з їхньої намови, – й знайдеПрощення й ласку. Тільки духи зліНе прощені на віки вічні будуть.Прощення й Справедлива Ласка в славіМоїй обіймуть Землю й Небеса.Та над усім спочатку і в кінціЄ ласка». Так сказав Уседержитель.Щедротна благодать його речей,Мов миро запахуще, пролиласьНа Ангелів, виповнюючи їхБлаженством несказанним. ВозсіялиНа життєдайному обличчі Сина,Єдиносутнього з Отцем, любовІ ласка безгранична. До ОтцяНебесного тоді озвався Син:«Мій Отче! Скільки щедрого добраВ словах Твоїх останніх величавихПро милість Усевишню для людей,Котра відлунюватиме піснямиТобі во славу в Небесах високоІ долі на Землі! Не пропадутьНавік Твої улюблені створінняНайменші між дітьми Твоїми – Люди,Обдурені (хоча й з своєї волі)Й замануті у пастку. ВсеблагийІ справедливий Судія всіх звершень,Чи ж на поталу нашому ВрагуНазавше віддаси Людей, щоб вінСвоєю перемогою і мстоюСобі ж на більшу кару нахвалявсяІ повертався у гордині в Пекло,Ведучи за собою рід людський,Розтлінний? Ти не схочеш на догодуВрагу понівечить і знищить тих,Кого для слави власної створив.А ні – як захистити від докорівНезмірну доброту і велич Бога?»На те Створитель вічний відповів:«В Тобі, о Сину сутности Моєї,Душа возрадувалася – єдинийНосію мого Слова, Мислі й Сили,Бо Ти Мої предвічні начертанняВисловлюєш: спасеться рід людський —Не весь, а хто захоче сам і приймеВід Мене ласку, вділену довільно,Щоб поновити сили тих, що впалиВ неволю до гріховности й мерзеннихЖадань і пристрастей. Моя підмогаДасть людям поборотися ще разСупроти їхнього смертельного врага.Я їм допомагатиму – хай бачать,До чого квола їхня сутність тлінна,Яку не порятує вже ніщо,Крім Божої руки. Не багатьохСобі Я оберу поміж людьмиІ виокремлю їх з власної волі.Всіх інших закликатиму терплячеОдуматися, поки ще не пізно;Вмовлятиму їх не гнівити Бога,Готового вділити ласки всім,Чий розум темний просвітлю і серцеЗакам’яніле зм’якшу в каятті,Спокуті й тихім послуху Мені.До послуху, молитв і каяття,Коли їх виливає серце щире,Я прихилю уважний зір і слух.А щоб усі відчули се, поставлюСуддю суворого у їхні душі – Совість.Хто з них щодня зважатиме на ньогоТа не зазнає осуду, а встоїтьУ Совісті несхибний, – той спасен.А хто зневажить і на глум підіймеМою ласкаву довготерпеливість, —Той, зачерствілий, ще черствішим стане;Підсліпуватий – зовсім втратить зірІ вперто спотикатиметься й далі,І падатиме в злодіяннях глибше, —От для таких повік не буде ласки.Та ще не все звершилося. За гріх,На цьому не кінець: за непокоруЙ зухвальство їхнє поряд стать з богами,За гріх, що знехтували Власть Небес, —Ослушні вперті Люди втратять все,Накликавши на себе кару – Розпад-СмертьУсім із покоління в покоління.