Тоді у сонмі праведних Ти станешІ проголосиш Вирок лиходіям —Злим ангелам і людям. ОсужденнихОглушить Вирок той. Він чрево ПеклаНаповнить і замкне на віки вічні,А Землю й Небо – спалить. З попелищаНові постануть Небо і Земля —Домівка праведних. По лихоліттяхНастане золота пора Любови,Добра і Радости й ясної Правди,І Ти відкинеш геть свій царський Скіпетр:Не треба Скіпетра, де Бог – в усьомуІ все – у Богові. Небесні Сили!Мій Син на смерть іде по власній волі.Йому вклоніться, як Мені». «Осанна!Осанна!» – в радіснім многоголоссіГукнули міріади Сил небесних,Блаженним передзвоном голосівВиповнюючи Небеса. В покоріЙ шанобі всі схилилися до стіпПрестолу Божого й зняли вінціІз золота, оздоблені щедротноЧерленими гірляндами щириці —Квіток, що раз один цвіли в РаюПоблизу Дерева Життя й зів’ялиОд непокори людської, – та завшеБуяють в Небесах при ДжереліЖиття, яке в ріку Блаженства линеТам, де хлюпочуть бурштинові хвиліВ щасливих елізійських берегах.Гірлянди, що корони прикрашалиТа променисті кучері, упалиДо стіп Престолу Божого, встелившиДолівку, що як море самоцвітне,Ряхтіла смарагдово і рожево.А потім ангели – знов у вінцях —Зняли із поясів блискучі арфи(У кожного була, мов сагайдак) —І полилась симфонія чарівна,Коли перепліталися в екстазіАкорди ніжні передзвонів арфВ гармонії, лиш Небесам доступній.«Тебе, благий оспівуємо Отче,Безсмертний, всемогутній, безконечний,Незмінний Царю, Творче всіх світів,Кринице Світла! Сам єси незримийЙ нікому неприступний. Як у хмаруОгорнеш, мов у променисту ризу,Свою нестримну Світлість, – вже й тодіТвоє одіння, що для Тебе чорне,Нам сліпить зір, і Небеса вражаєНестерпний блиск тих темних риз Твоїх.Од них на відстані стояти можутьЛиш тільки шестикрилі Серафими,Обличчя прикриваючи крильми.Вславляли хори ангельські й Тебе,Рожденний, не створенний Божий Сине,Єдиносутня Постате Отця,Незримого нікому – у Тобі жЯвленого усім. Твоє ЛицеБезхмарне Славу Господа являє;З Тобою – життєдайний Божий Дух;Тобою Небеса Небес творились;Ти скрутив бунтарів, що посягалиНа Трон Всевишній; Ти жахливим громомДолав їх у нестримній колісниці,Врізавсь у їх розметані ряди,Стрясаючи підвалини Небес.Тебе, звитяжного ВойовникаІ Месника Господнього, вславляєм,Бо Ти, нещадний до врагів Творця,Помилуєш Людей, що по намовіБунтівників проклятих пали. Бог,Отець Прощення й Ласки, не осудитьСуворо тих ослушників слабких.Любов і справедливість, гнів і милістьОтцеві взяв на Себе й примиривБог-Син, – йдучи від Отчого престолуЗ доброї волі вмерти за людей.О, скільки незрівнянної любовиНебесної явив Ти, Сину Божий!Хвала Тобі, Спасителю Людей!Нехай моя незмовкна арфа славитьІм’я Твоє при імені Творця!Так в Небесах над небом і ЗемлеюСпливав у співах їхній щасливий вік.Тим часом на стверділу оболонку,Що захищає Всесвіту просториЙ орбіти світлі зоряного небаВід Ночі й Хаосу, став Сатана.Ступив на те, що сферою здавалосьЗдаля, – тепер простерлося безмежноПустельним суходолом. Ніч угоріБеззоряна; замісто неба – ХаосБушує непривітно; збоку – просвіт;Там з-за стихій притихлих прозираютьФортеці Емпірейські… СатанаПокрокував сягнисто на просторі.Отак орел, що виріс в Гімалаях,Спускається з засніжених вершин,Жирує між ягнятками на лукахІ далі мчить до Гангових джерел;Втомившись, опускається спочитиВ пустельному безмежжі Серикани,Де напинають на візках вітрила,Мандруючи, мов перекотиполе,Китайці вбогі. В хмурій самотіНикає Сатана. Ніде, ніщоАні живе, ні мертве не зринає.Навкруг простерлась пустка – до пори:Допоки накопичаться й прорвутьсяТуди з Землі, мов випари гнилі,Нікчемства, недолузтва, недоумства,Що плодить їх гріховна марнотаЛюдська, а з ними і творці їх – люди,Котрі обожнювали марнослав’яЗемне чи потойбічне, забобони,