Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Сліпий дурноголовий фанатизм,
Цінуючи понад усе хвалу
Собі подібних. Там вони знайдуть
Достойну нагороду: порожнечу,
Пусту, як їхні вчинки. Бо туди
Змітатиме Природа різний мотлох:
Уламки, кривуляччя, недоробки,
Щоб тут трухлявіли. Ні, не на Місяць,
Як дехто твердив: там поля сріблисті
Скоріше населяють вознесенні
Святі чи, може, духи серединні
Людино-ангельські. А тут ще будуть
Батьків недавно спалених нащадки –
Тупі гіганти з їх геройством грубим,
Колись преславні; потім – будівничі,
Що вежу Вавилонську аж до неба
Возводили (втім, і тепер возводять:
Новітні вавилони пнуться в небо)
У марній суєті. Прийдуть сюди
Й окремі славолюбці: Емпедокл,
Котрий, аби обожнити себе,
Стрибнув у саме жерло Етни; інший —
Філософ Клеомброт, той, щоб у рай
Скоріш ускочити, стрибнув у море…
За ними – незліченне буре стадо
Недоумків, недоносків, збоченців,
Ченців і юродивих всіх мастей
В сутанах чорних, білих, а чи сірих;
Паломники, котрі аж до Голгофи
Допленталися в пошуках Мерця,
А Він, живий, царює в Небесах.
Ті, що в домініканські, францисканські
Ховалися каптури перед смертю,
Щоб влізти в рай, ті теж прийдуть сюди,
Минувши сім планет ще й, кажуть, сферу
Із кришталю, котра хитає зорі.
Надіялися, що святий Петро
От-от одчинить їм ворота Раю,
Допхались до небесної драбини —
Як раптом перехресний рвучкий вихор
Їх розметав на десять тисяч гін.
Шматовані сутани, ряси, митри
Й ризи, і тих, що їх носили
За індульгенціями, чотки, мощі, —
Все на поталу вітру! Ураган
Їх на задвірки Всесвіту змете,
На смітник величезний, згодом званий
Рай Дурнів, що чекає багатьох.
Набрів на нього й Сатана самотньо.
Там зяла пустка. Ще не наплодились
Жильці для Раю Дурнів… Ген далеко
Замріло ніби світло. Поспішив
Туди Диявол. І ще довго-довго
Він мандрував, допоки поступово
Зринаючи, постала перед ним
Споруда дивовижно-височенна,
Котра сягала аж до піднебесся.
Її увінчувала пишна брама,
Мов до палацу царського. Вона
Ряхтіла діамантами і злотом
В оздобленні чудовім. На Землі
Подібного ніколи хист майстрів,
Ані митців уява не творили.
Така ото драбина, що Яків
Побачив уві сні під час утечі,
Коли у чистім полі ночував,
Як брат наздоганяв його до меж
Землі Падан-Арам. По тій драбині
Ходили ангели угору-вниз…
«Се єсть небесні сходи», – мовив він,
Повиті тайною. Вони ховались,
Мабуть, на Небесах. А під східцями
Ряхтіло море з перлів і яшми,
Що згодом буде праведників пестить:
Настане час – прийматиме їх з рук
Дбайливих ангелів чи з колісниць,
Що їх примчать вогненногриві коні.
Враз на очах у Сатани драбина
Небесна опустилася – хай він
Болючіше відчує вічну втрату.
Під сходами внизу відкрився вхід
До Всесвіту – в зеніті, проти Раю
Земного, вхід просторіший, ніж той,
Котрий прийме Господніх посланців
У Землю Обітовану, премилу
Всевишньому. Її відтіль усю
Бог озиратиме: од східних меж
І витоків Йордану до Святої
Землі, й Аравії і меж Єгипту.
У вхід, що відгороджений від Ночі,
Мов дамбою від океанських хвиль,
Заглянув Сатана, неквапно ставши
На долішню приступку в тій драбині,
Що до Небес здіймалась прямовисно, —
Заглянув зачудовано. Внизу
Виднівся Всесвіт. Мов першопроходець,
Що манівцями темними блукавши
Глухої ночі, на світанку вийшов
На край гірського кряжу, й перед ним
Простерлася країна благодатна,
Ніким не звідана, чи пишне місто
Багатолюдне, з вежами, шпилями
Іскристими у позолоті Сонця
На Сході. Здивувався Сатана
(Хоч сам недавно був на Небесах),
Уздрівши Світу нашого дива.
І розпалила в ньому люту заздрість
Іще не бачена чудна краса.
Її він озирає із висот
Надзоряних, над днями і ночами,
І скупченнями зір – від Рівноваги
До Волохатого та Андромеди
Ген-ген над Атлантичними морями
Й від Полюса до Полюса. І враз
Пірнає стрімголов у верхні сфери
Усесвіту, холодно-кришталеві;
Спірально креслить путь поміж зірками
Неізчислимими здаля, хоч близько
Вони здаються цілими світами