Чи, може, островами, де буяютьСади міфічні Гесперид, поляХвилясті чи багатоцвітні луки, —Щасливі острови! Хто там живе,Не дізнавався Сатана, бо СонцеЙого приваблювало золоте.Тож до Світила він помчав крізь сфериСпокійні – вгору? вниз? – сказати важко.Чи нерухоме Сонце, чи у русі —Хто зна? Славетніше над всі планети,Воно їм світить, і за те вониЗдаля уклінно б’ють йому поклони,Танцюючи. 3 тих танців і поклонівМи лік ведемо місяцям, рокам.Чи, може, магнетична дія СонцяПройма все наскрізь і ласкаво грієНезримим променем? – теж не відомо…Ступив на Сонце Сатана, мов цятка,Що мудрі астрономи в телескопахНе бачитимуть. Місце, де він став,Яскраве несказанно, порівнятиНема з чим на Землі. Не металічнеІ не мінеральне, а сліпучий сплав:Коли метал – то золото і срібло;Як мінерал – карбункул, хризоліт,Рубін, топаз та інші – всі дванадцятьРяхтливих самоцвітів, що вкрашалиНагрудник ритуальний Аарона,А ще до того й філософський камінь,Омріяний та шуканий намарноАлхіміками, – хоч вони й навчилисьЖивеє срібло сковувать та з моряМінливого Протея викликати:Замкнувши води в перегінний куб,Уловлюють таємну їхню сутність.Отож не диво, що на Сонці простірВесь дихає живлющим еліксиромІ ріки золотом рідким течуть,Бо Сонце – хіміків усіх владика.Воно й здаля поглянувши на Землю,Наснажує їй чорний грунт і водиБуянням щедро-різнокольоровим.Там опинився Сатана. НезмигноОбводив оком осяйні простори,Відкриті зорові широко. СвітлоТам перепон не знає, і немаТам тіней, як немає їх у насОпівдні на Екваторі спекотнім,А зір вигострює різка прозорість,Прояснюючи відстані найдальші.На обрії побачив СатанаВеличну постать Ангела – того,Що потім Іоан-Апостол бачивНа Сонці. Ангел задививсь у дальГен попереду Демона. СвітивсяКруг голови його небесний Німб,Мов золота тіара; за плечимаРозмаялось у променях волоссяПозаду крил гігантських. Він стоявНемовби на сторожі чи в задумі,Глибоко зосереджений. Злий ДухВраз стрепенувсь від радощів: (от хтоПокаже шлях у Рай до тих ЛюдейЩасливих!). От коли його мандрівціПрийде кінець жаданий, от колиПочнеться людське горе. Сатана,Аби, уникши небезпек, скорішДійти мети, перемінив свій вигляд:Подобу ангелочка він прийняв,Що на обличчі юну соромливість,А в постаті тендітній вірний послухВиказує – перевертень фальшивий!З-під діадеми кучерики світліВилися коло ніжних скроней; крилаРяхтіли в різнобарвних переливахТа в іскрах золотих; і туніка легка,Вперезана до льоту, і в руціКілочок срібний. Чемно підійшовДо Ангела величного, і тойСяйнув лицем до нього. СатанаВпізнав у вартовому Уриїла —Одного із Архангелів семи,Наближених до Божого Престолу.Вони, як очі Бога, озираютьПростори Піднебесся, Всесвіт, Землю,Напоготові виконать наказиТворцеві скрізь: у піщаних пустеляхЧи у морях глибоких. СатанаОзвався перший: «Світлий Уриїле,Найближчий до Господньої Оселі,Ти сповіщаєш Божу волю. СлаваТвоя й сюди сягає – ПосланцяВисокого, бо ти, мов Боже око,Сюди навідуєшся оглядатиНовосотворений сферичний світ.О, як же невимовно я хотів биОглянути сей дивовижний витвір,А над усе – побачити Людей,Його улюблених найменших діток,Задля яких се диво виростало.Тож полишивши херувимські хори,Я аж сюди домандрував! ПресвітлийАрхангеле! Благаю: розкажи,У котрій з сих величних сфер є дімЛюдський? Чи, може, сталої домівкиНе мають люди і вона є скрізьУ сих дивах? То чи не зміг би яНехай здаля, хоч би краєчком ока,Коли не можна зблизька, подивитисьУ захваті на ті чудні істоти,Що їм Великий наш Творець ласкавоДарує свій прекрасний новотвір.Поглянувши, ми воздамо належнуХвалу Створителю, що справедливоВ безодню Пекла кинув ворогівОтих збунтованих і рівновагуПоновлює, вирощуючи тутВірніших слуг собі. Шляхи Господні —Премудрі скрізь». Так сатанинську злобуУлесне лицемірство приховало —Приховує і досі між людьмиІ духами, – така вже Божа воляНа Небесах і на Землі, де пильністьБіля порога розуму дрімає:Хоч бачить лжу, а вірить простотіІ видимість добра вважа добром.Отак і Уриїл – правитель Сонця,Хоч був найгострозорішим на Небі,Пекельному повірив брехуновіЙ великодушно відповів: «ПрекраснийМій побратиме! Славити Творця,Спостерігаючи Його творіння, —Се не зухвальство, а скоріш заслуга,Не варта осуду. Проте в пориві,Котрий завів тебе сюди самогоПобачити на власні очі те,Про що на Небі з розповідей знають, —В такім пориві, може, є надмірність.Геть все, що сотворив Господь, – прекрасне,І пізнання його дарує радістьУсім. (Але ж і ми, ми – теж творінняЙого!) Невичерпність і глибинуВсіх Божих діл і задумів великихНам не дано збагнуть. СпостерігатиДоводилось мені, як Боже СловоДокупи зводило ревучі масиРозбурханого Хаосу. Воно,Творяще й мудре, наказало світлуОд тьми відмежуватися – і ВсесвітВеличний сей постав. У ньому ладЗ безладдя виріс. Скорені стихіїВ місця призначені ввійшли: земля,Вода, вогонь, повітря. Лиш ефірВ небесній сутності своїй піднявся,Набувши форм різноманітних, вгоруСпіралевидно, – творячи зіркиБез ліку, котрі всіяли все небо,І місце в кожної своє й свій шлях.А ген, ще вище, скупчені зіркиВід Хаосу сей світ одгородили.Тепер поглянь униз. Там – бачиш? – кулькаЗдаля блищить відбитим звідси світлом.Ото – Земля, де створено Людей.На ній із сього боку день, а з того,Не видного відсіль, спустилась ніч;Однак не зовсім: близько від ЗемліМала кружляє зірка. Зветься Місяць.Од нас він кидає на Землю одсвіт,А сам то з сього, то із того бокуЩербатіє й поновлюється знов —Троїсто-цілісне бліде світило.Он бачиш цятку на Землі? Там – Рай.Адамове пристанище й затишок.Лети туди, і хай тобі щастить.Мені пора верстати власний шлях».Сказавши, відійшов, а СатанаВклонився низько Вищому, як личитьНа Небесах, де честь належну й шануІєрархічно віддають усім.Злий дух з екліптики униз на ЗемлюКрутими віражами, невгамовний,Окрилений надією, помчавІ приземлився на горі Ніфат.