Выбрать главу
Чи, може, островами, де буяють Сади міфічні Гесперид, поля Хвилясті чи багатоцвітні луки, — Щасливі острови! Хто там живе, Не дізнавався Сатана, бо Сонце Його приваблювало золоте. Тож до Світила він помчав крізь сфери Спокійні – вгору? вниз? – сказати важко. Чи нерухоме Сонце, чи у русі — Хто зна? Славетніше над всі планети, Воно їм світить, і за те вони Здаля уклінно б’ють йому поклони, Танцюючи. 3 тих танців і поклонів Ми лік ведемо місяцям, рокам. Чи, може, магнетична дія Сонця Пройма все наскрізь і ласкаво гріє Незримим променем? – теж не відомо… Ступив на Сонце Сатана, мов цятка, Що мудрі астрономи в телескопах Не бачитимуть. Місце, де він став, Яскраве несказанно, порівняти Нема з чим на Землі. Не металічне І не мінеральне, а сліпучий сплав: Коли метал – то золото і срібло; Як мінерал – карбункул, хризоліт, Рубін, топаз та інші – всі дванадцять Ряхтливих самоцвітів, що вкрашали Нагрудник ритуальний Аарона, А ще до того й філософський камінь, Омріяний та шуканий намарно Алхіміками, – хоч вони й навчились Живеє срібло сковувать та з моря Мінливого Протея викликати: Замкнувши води в перегінний куб, Уловлюють таємну їхню сутність. Отож не диво, що на Сонці простір Весь дихає живлющим еліксиром І ріки золотом рідким течуть, Бо Сонце – хіміків усіх владика. Воно й здаля поглянувши на Землю, Наснажує їй чорний грунт і води Буянням щедро-різнокольоровим. Там опинився Сатана. Незмигно Обводив оком осяйні простори, Відкриті зорові широко. Світло Там перепон не знає, і нема Там тіней, як немає їх у нас Опівдні на Екваторі спекотнім, А зір вигострює різка прозорість, Прояснюючи відстані найдальші. На обрії побачив Сатана Величну постать Ангела – того, Що потім Іоан-Апостол бачив На Сонці. Ангел задививсь у даль Ген попереду Демона. Світився Круг голови його небесний Німб, Мов золота тіара; за плечима Розмаялось у променях волосся Позаду крил гігантських. Він стояв Немовби на сторожі чи в задумі, Глибоко зосереджений. Злий Дух Враз стрепенувсь від радощів: (от хто
Покаже шлях у Рай до тих Людей Щасливих!). От коли його мандрівці Прийде кінець жаданий, от коли Почнеться людське горе. Сатана, Аби, уникши небезпек, скоріш Дійти мети, перемінив свій вигляд: Подобу ангелочка він прийняв, Що на обличчі юну соромливість, А в постаті тендітній вірний послух Виказує – перевертень фальшивий! З-під діадеми кучерики світлі Вилися коло ніжних скроней; крила Ряхтіли в різнобарвних переливах Та в іскрах золотих; і туніка легка, Вперезана до льоту, і в руці Кілочок срібний. Чемно підійшов До Ангела величного, і той Сяйнув лицем до нього. Сатана Впізнав у вартовому Уриїла — Одного із Архангелів семи, Наближених до Божого Престолу. Вони, як очі Бога, озирають Простори Піднебесся, Всесвіт, Землю, Напоготові виконать накази Творцеві скрізь: у піщаних пустелях Чи у морях глибоких. Сатана Озвався перший: «Світлий Уриїле, Найближчий до Господньої Оселі, Ти сповіщаєш Божу волю. Слава Твоя й сюди сягає – Посланця Високого, бо ти, мов Боже око, Сюди навідуєшся оглядати Новосотворений сферичний світ. О, як же невимовно я хотів би Оглянути сей дивовижний витвір, А над усе – побачити Людей, Його улюблених найменших діток, Задля яких се диво виростало. Тож полишивши херувимські хори, Я аж сюди домандрував! Пресвітлий Архангеле! Благаю: розкажи, У котрій з сих величних сфер є дім Людський? Чи, може, сталої домівки Не мають люди і вона є скрізь У сих дивах? То чи не зміг би я Нехай здаля, хоч би краєчком ока, Коли не можна зблизька, подивитись У захваті на ті чудні істоти, Що їм Великий наш Творець ласкаво Дарує свій прекрасний новотвір. Поглянувши, ми воздамо належну Хвалу Створителю, що справедливо В безодню Пекла кинув ворогів Отих збунтованих і рівновагу Поновлює, вирощуючи тут Вірніших слуг собі. Шляхи Господні — Премудрі скрізь». Так сатанинську злобу Улесне лицемірство приховало — Приховує і досі між людьми І духами, – така вже Божа воля На Небесах і на Землі, де пильність Біля порога розуму дрімає: Хоч бачить лжу, а вірить простоті І видимість добра вважа добром. Отак і Уриїл – правитель Сонця, Хоч був найгострозорішим на Небі, Пекельному повірив брехунові Й великодушно відповів: «Прекрасний Мій побратиме! Славити Творця, Спостерігаючи Його творіння, — Се не зухвальство, а скоріш заслуга, Не варта осуду. Проте в пориві, Котрий завів тебе сюди самого Побачити на власні очі те, Про що на Небі з розповідей знають, — В такім пориві, може, є надмірність. Геть все, що сотворив Господь, – прекрасне, І пізнання його дарує радість Усім. (Але ж і ми, ми – теж творіння Його!) Невичерпність і глибину Всіх Божих діл і задумів великих Нам не дано збагнуть. Спостерігати Доводилось мені, як Боже Слово Докупи зводило ревучі маси Розбурханого Хаосу. Воно, Творяще й мудре, наказало світлу Од тьми відмежуватися – і Всесвіт Величний сей постав. У ньому лад З безладдя виріс. Скорені стихії В місця призначені ввійшли: земля, Вода, вогонь, повітря. Лиш ефір В небесній сутності своїй піднявся, Набувши форм різноманітних, вгору Спіралевидно, – творячи зірки Без ліку, котрі всіяли все небо, І місце в кожної своє й свій шлях. А ген, ще вище, скупчені зірки Від Хаосу сей світ одгородили. Тепер поглянь униз. Там – бачиш? – кулька Здаля блищить відбитим звідси світлом. Ото – Земля, де створено Людей. На ній із сього боку день, а з того, Не видного відсіль, спустилась ніч; Однак не зовсім: близько від Землі Мала кружляє зірка. Зветься Місяць. Од нас він кидає на Землю одсвіт, А сам то з сього, то із того боку Щербатіє й поновлюється знов — Троїсто-цілісне бліде світило. Он бачиш цятку на Землі? Там – Рай. Адамове пристанище й затишок. Лети туди, і хай тобі щастить. Мені пора верстати власний шлях». Сказавши, відійшов, а Сатана Вклонився низько Вищому, як личить На Небесах, де честь належну й шану Ієрархічно віддають усім. Злий дух з екліптики униз на Землю Крутими віражами, невгамовний, Окрилений надією, помчав І приземлився на горі Ніфат.