О, чом тоді не пролунав з Небес,
Як у видінні Апокаліптичнім,
Той голос: «Горе вам, жильці Землі!»
Розгромлений удруге Змій Пекельний
Свою поразку люто він помщає
На людях! О, коли б то Прабатьки
Вселюдства знали, що одвічний Ворог
Прийшов на Землю, – не були б у пастці
І Рай не був би втрачений! Тим часом
Архирозтлитель Сатана добрався
До Раю наших праотців невинних,
Аби їх, легковірних, спокусити
Й занапастити зганьблених – із помсти
Творцеві за свої поразки й Пекло.
Та успіху своєму він не радий.
Дарма, що до кінця дійшла мандрівка,
Дарма, що, мов диявольська машина,
У ньому клекотала зненавида,
Що вибуха сама від себе, – жах
І сумніви розшарпують його,
Й глибоко в ньому колобродить Пекло,
Яке в собі й круг себе носить вічно
І не втече од Пекла, як од себе.
Озвалися заглушувані вперто
Сумління, розпач і згадки про давнє:
Ким був колись, ким став тепер, ким стане —
В падіннях ще стражденнішим і гіршим.
Понуро позирав він на Едем,
Що тихо мрів у радіснім безжур’ї;
Печально переводив погляд вгору
До Сонця щедро сяйного в зеніті
І мовив у тяжкій задумі: «Сонцю!
Владико неба, золотокоронне!
Ти воцарилося над Світом сим,
Потьмаривши зірки, неначе Бог.
О! Я ненавиджу твоє проміння,
Що роз’ятрило спогади гіркі,
З яких упав я високостей – вищих
Од тебе і зірок. Там жив у славі,
Докіль Пиха й Гординя не підбили
Підняти бунт проти Царя Царів.
З якої речі? Він же сотворив
Усе, усіх, і світлого мене;
Всім дарував добро; не докоряв
І службу дав усім легку. Що легше,
Як воздавати славу і подяки
Тому, хто найдостойніший? А я
За те добро плекав ненависть;
Я – серед Ангелів Його найвищий —
Зневажив послух. Думав: тільки крок,
Один лиш крок – і стану вище Його,
І викреслю назавше вічний борг
Подяк і славослов’я! Невтямки
Було мені, що живемо всі в Ньому,
Що славлячи, єднаємося з Ним
І вдячністю погашуєм борги.
Якби ж то я не був такий великий —
Щасливим був би; не зазнав би мрій
У сонмі інших непримітний служка
Без поривань високих… Ні, не те!
Тоді на Небі бунт підняв би інший
З Великих і до нього б я пристав.
З Великих? – Хто? …Були там і Гіганти,
А встояли. Вони по добрій волі
Не піддались спокусі. Міг і я
По власній волі встояти… Хто винен?!
Невже – Свобода і Любов небесна,
Що всім даровані? То хай прокляття
Паде на них! Ненависть чи любов —
У тій і в тій для мене горе. Воля
Моя супроти Божої прокляттям
На мене падає. Завжди і скрізь
Палаю в муках розпачу і люті
Й ношу з собою Пекло… Сам я – Пекло!
Провалююсь у прірву, а під нею
Нові безодні зяють, глибші й глибші,
Де й Пекло вже здаватиметься Раєм.
Невже мені полегшення не буде,
Покути чи прощення? …Ні! Ніколи,
Допоки не зламаюсь у покорі.
Але чи можна, надихнувши друзів
На бунт проти Всевишнього – скоритись?!
О, їм не знать, в яких вогненних муках
Моя гординя бунт той породила, —
Їм, що у Пеклі трон мені воздвигли
Й коронували, і вручили скіпетр.
Що більша шана, то падіння глибше;
Єдина у гордині радість – мука.
А що, коли покаятися? Ласку
У Бога вимоливши, знов сіяти
В небесній славі? …О, тоді я знов
Зневажив би покору. Волелюбству
Гидкі поклони й монотонні гімни.
Ніколи не настане примирення
Там, де ненависти глибоку рану
Роз’ятрено. Це знову довело б
До бунту ще одчайнішого – в Пекло
Ще глибше. За коротку передишку
Подвоєними муками платив би.
Се знає мій Мучитель. Він спокою
Не дасть мені, а я – не попрошу.
Відкинутий навіки, безнадійний,
У Світ Новосотворений спускаюсь
До випестовуваних Ним людей.
Так. Прощавайте, і страхи, й тривоги!
Зло, стань мені Добром. З Царем Небесним
В Імперії, де половина людства,
Напевно, стане під мої знамена,
Тепер владарюватимем удвох».
Коли се мовив, аж перемінилось
Його бліде з ненависти обличчя:
Злість, розпач, заздрощі, неприкаяність
Спотворили благочестивий вид
Незвично і небачено, бо лицям
Небесним ця спотвореність чужа.
Він похопивсь і – перший лицемір