Выбрать главу
Що благочестям прикривав облуду, Єлейно вигладив лице. Намарно! Бо гострозорий Уриїл здаля Простежив лет його, побачив злобу, Обличчя скривлене й одчайні жести, Коли із Ассирійських гір на Гай Злий Дух у самозабутті дививсь І, розпростерши крила, підлетів Ще ближче. Там рівнина щедродайна Благословенно мріла на узвишші, А знизу урвища скелясті й кручі, Чіпке коріння вузлувате й хащі Угору загороджували шлях. Над кручами за рядом ряд все вище Могутні підіймалися дерева Терасами, немов амфітеатр, Де тіняво переплелися крони Ялини, кедра й стрункотілих пальм — Видовище величне! А ще вище Все опоясував зелений мур Кущів. Відтіль Адам міг озирати Своє покірне царство. Там буяв В осерді Раю найпишніший сад, Усипаний суцвіттям і плодами, Що позичали з Сонця різнобарв’я, Таке, як грає в надвечірніх хмарах Чи в райдугах вологих після злив, Здоров’ям дихаючи. Ніжний легіт Овіював і пестив Сатану Й на мить накликав радість. Хоч відчаю Не подолав, приніс духмяні вісті Й шептав, звідкіль вони… Як мореплавці, Полишивши мис Доброї Надії, Пливуть до Індії повз Мозамбік, А з млосної Аравії тим часом До них з вітрами теплими летять Принадні пахощі парфум і спецій, — Вдихаючи їх, моряки навмисно Сповільнюють плавбу, і океан Ряхтить усміхнено. Так Сатана Вдихав ті райські запахи – дарма, Що прилетів поруйнувати Рай. Не те що демон Асмодей: бо той, Злякавшися кадила, де чаділи Печінка й серце риб’ячі, утік Од жінки, мученої ним, в Єгипет, Де зганьблений в кайданах опинивсь. А Сатана повільно наближався До Раю, почуваючи печаль, І зупинивсь замислено. Йому Дорогу перегородили хащі, Гілляччя переплутане, густе, Де не пройти ні звіру, ні людині. Лише на сході височіла Брама. З погордою од неї одвернувшись, Диявол легко шугонув угору Й посередині Раю опинивсь. Так вовк никає по слідах отар І, щулячись опівночі в криївці Під огорожею, що круг кошари, — Враз пружно перестрибує вориння І падає між вівці та ягнята; Або як злодій у багатий дім Купецький, де тяжкі замки й запори, Пролазить у вікно або крізь дах, Пробравши в черепиці отвір, – так Всесвітній Архизлодій у Господню Кошару вліз (услід за ним і досі Розпусні найманці у Церкву лізуть). В Раю Лихий знов крила розпростер,
Сів на вершечку Дерева Життя, Хоч не життя у Рай приніс, а смерть, Бо не життєва сила Сатану У Дереві тім вабила, а велич І висота. Не знав він, що порука Безсмертя є в тім Дереві, – не знає Ніхто, крім Бога, й дотепер. А люди І досі гублять життєдайні сили Собі на шкоду чи розпусні грища. Як глянув Демон з Дерева на Рай, Ще більше здивувався. Всі багатства Природні і пожитні для людини, Там перехоплювали через край; Ні – краще: там немовби Небеса Спустилися на Землю, де буяв Благословенний райський сад на сході Едему, що між Тигром і Єфратом Розкинувся. Минуть тисячоліття, І там біблійне місто Телассар Паде від ассирійського меча І еллінська Селюція повстане. Облюбувавши землю цю для Раю, Бог різні розсадив на ній рослини, Приємні з вигляду, смачні, пахучі Й посеред Раю – Дерево Життя — Од всіх ароматичніше і вище, А поряд виростив гіллясте Древо Знання – страшне, бо з нього і Добро, І Зло, і Смерть до нас прийшли. Крізь рінь Зернисту в надрах Раю струменіла Ріка; від неї плідний грунт живили Джерельця і грайливі бурчаки, Котрі в долини ринули й зливались По той бік Раю в річище північне, А те на четверо ділилось рік, Що їх в цій оповіді оминем. Та варт сказать (о, чи то вдасться?) Про кришталеві райські ручаї, Що вививалися з-поміж дерев, Виблискуючи у сріблястих ложах, Дзюрчали тихо й дихали нектаром, Всім корінцям приносячи вологу, А пишним різнобарвним квітам – роси. Нема таких квіток в оранжереях! Невтомна і незаймана Природа В Раю цвітіння – плодоношення несла Долинам, пагорбам, лісам і лукам. Там в затишку щасливому гаїв Духмяніла і капала з дерев Живиця чи бальзам, як сльози чисті. І там налиті світлом, мов сонця, Пишалися смачні плоди. Подібні Немов росли в міфічних Гесперид, А справді се було лише в Раю: — Такі гаї, луги, узвишшя, луки, Де в свіжій зелені паслись отари; Вологі видолки стобарвоцвітні Й пологі береги в кущах троянд. Північні схили Раю без колючок Давали затінок і прохолоду В печерах та у гротах, що темніли В гірляндах виноградної лози. Котра тяглась-в’юнилася до Сонця Та сповнювала соком сизі грона. З-під камінців джерельця жебоніли Й переливалися в озера чисті, А ті одсвічували, мов свічада, струнку Розкішність пальм і строгість мирту, Де птаство в мерехтливім шумі листя Дзвеніло радісно весняним співом, Мов усесвітній Пан вів у танок Своїх супутниць Ор і юних Грацій. Міфи донесли не все із міфів Із давнини! Ні ті, де Прозерпіна Зривала серед райських лук квітки, Поки її саму зірвав, мов квітку, Й завів у царство тьми похмурий Діт, А матінка її Церера скрізь Заплакана шукала любу доню; Ні ті, де шумував чарівний гай На берегах Оронту коло Дафни; Ні життєдайне джерело Кастильське; Ні райський острів на ріці Тритон, В Тунісі, де божок тамтешній Хам (У Лівії відомий як Амон Чи Зевс) жалів молочну Амальтею І немовлятко Бахуса ховав Від мачухи – родительки безсмертних Богів Реї; ні гора Амара В спекотній Абіссинії, звідкіль Бере початок Ніл, де, як в Раю, Вирощують у розкоші синів Владики Ефіопські; – всім куточкам, Що вславилися на Землі як райські, Не дорівнятися до Першораю, Що Бог в Ассирії створив! Похмуро Занурювався Сатана у вир Життя новосотвореного. Враз Побачив дві прямі стрункі істоти! Божественно прекрасні, гордовиті, У наготі довершено-величні, Вони, немов владики всього Раю, Поважно виступали, несучи В собі немеркно-світлий образ Бога: Сувору чисту Святість – Мудрість – Правду. Хоча суворі, сповнені Свободи, Що дітям дав Творець: в Свободі – Сила. Проте здавалися сі дві істоти Не рівними, не рівна бо їх стать. У нього – розум гострий та одвага, У неї – ніжна м’якість та принада; Він – лиш для Бога створений; вона — Для Бога в мужеві; у нього – сила; У погляді його твердому – влада Несхитлива. Його цупке волосся Одкинуте хвилясто до плечей Широких; а її злотисті коси, Розпущені принадно, війно-пишні, Мов покривало, огортали стан, Закучерявлені, неначе хміль, Що пагінням закрученим шукає Стійкої, дужої опори. Муж — Опора їй. Вона йому належить, Принадно-горда й ніжно-непоспішна. Обоє у невинній чистоті Не прикривали потайних частин Своїх тілес, бо їм були не знані Гріхами зроджені безчестя й стид. (А скільки ж натерпілись потім люди, У показній цнотливості фальшивій Тавруючи природний дар ганьбою І крадучи самі у себе щастя Нескаламученої наготи!) А ці ходили голі й не стидались Ні Бога, ані Ангелів, бо Зла Не знали ще. Побравшися за руки,