Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Що благочестям прикривав облуду,
Єлейно вигладив лице. Намарно!
Бо гострозорий Уриїл здаля
Простежив лет його, побачив злобу,
Обличчя скривлене й одчайні жести,
Коли із Ассирійських гір на Гай
Злий Дух у самозабутті дививсь
І, розпростерши крила, підлетів
Ще ближче. Там рівнина щедродайна
Благословенно мріла на узвишші,
А знизу урвища скелясті й кручі,
Чіпке коріння вузлувате й хащі
Угору загороджували шлях.
Над кручами за рядом ряд все вище
Могутні підіймалися дерева
Терасами, немов амфітеатр,
Де тіняво переплелися крони
Ялини, кедра й стрункотілих пальм —
Видовище величне! А ще вище
Все опоясував зелений мур
Кущів. Відтіль Адам міг озирати
Своє покірне царство. Там буяв
В осерді Раю найпишніший сад,
Усипаний суцвіттям і плодами,
Що позичали з Сонця різнобарв’я,
Таке, як грає в надвечірніх хмарах
Чи в райдугах вологих після злив,
Здоров’ям дихаючи. Ніжний легіт
Овіював і пестив Сатану
Й на мить накликав радість. Хоч відчаю
Не подолав, приніс духмяні вісті
Й шептав, звідкіль вони… Як мореплавці,
Полишивши мис Доброї Надії,
Пливуть до Індії повз Мозамбік,
А з млосної Аравії тим часом
До них з вітрами теплими летять
Принадні пахощі парфум і спецій, —
Вдихаючи їх, моряки навмисно
Сповільнюють плавбу, і океан
Ряхтить усміхнено. Так Сатана
Вдихав ті райські запахи – дарма,
Що прилетів поруйнувати Рай.
Не те що демон Асмодей: бо той,
Злякавшися кадила, де чаділи
Печінка й серце риб’ячі, утік
Од жінки, мученої ним, в Єгипет,
Де зганьблений в кайданах опинивсь.
А Сатана повільно наближався
До Раю, почуваючи печаль,
І зупинивсь замислено. Йому
Дорогу перегородили хащі,
Гілляччя переплутане, густе,
Де не пройти ні звіру, ні людині.
Лише на сході височіла Брама.
З погордою од неї одвернувшись,
Диявол легко шугонув угору
Й посередині Раю опинивсь.
Так вовк никає по слідах отар
І, щулячись опівночі в криївці
Під огорожею, що круг кошари, —
Враз пружно перестрибує вориння
І падає між вівці та ягнята;
Або як злодій у багатий дім
Купецький, де тяжкі замки й запори,
Пролазить у вікно або крізь дах,
Пробравши в черепиці отвір, – так
Всесвітній Архизлодій у Господню
Кошару вліз (услід за ним і досі
Розпусні найманці у Церкву лізуть).
В Раю Лихий знов крила розпростер,
Сів на вершечку Дерева Життя,
Хоч не життя у Рай приніс, а смерть,
Бо не життєва сила Сатану
У Дереві тім вабила, а велич
І висота. Не знав він, що порука
Безсмертя є в тім Дереві, – не знає
Ніхто, крім Бога, й дотепер. А люди
І досі гублять життєдайні сили
Собі на шкоду чи розпусні грища.
Як глянув Демон з Дерева на Рай,
Ще більше здивувався. Всі багатства
Природні і пожитні для людини,
Там перехоплювали через край;
Ні – краще: там немовби Небеса
Спустилися на Землю, де буяв
Благословенний райський сад на сході
Едему, що між Тигром і Єфратом
Розкинувся. Минуть тисячоліття,
І там біблійне місто Телассар
Паде від ассирійського меча
І еллінська Селюція повстане.
Облюбувавши землю цю для Раю,
Бог різні розсадив на ній рослини,
Приємні з вигляду, смачні, пахучі
Й посеред Раю – Дерево Життя —
Од всіх ароматичніше і вище,
А поряд виростив гіллясте Древо
Знання – страшне, бо з нього і Добро,
І Зло, і Смерть до нас прийшли. Крізь рінь
Зернисту в надрах Раю струменіла
Ріка; від неї плідний грунт живили
Джерельця і грайливі бурчаки,
Котрі в долини ринули й зливались
По той бік Раю в річище північне,
А те на четверо ділилось рік,
Що їх в цій оповіді оминем.
Та варт сказать (о, чи то вдасться?)
Про кришталеві райські ручаї,
Що вививалися з-поміж дерев,
Виблискуючи у сріблястих ложах,
Дзюрчали тихо й дихали нектаром,
Всім корінцям приносячи вологу,
А пишним різнобарвним квітам – роси.
Нема таких квіток в оранжереях!
Невтомна і незаймана Природа
В Раю цвітіння – плодоношення несла
Долинам, пагорбам, лісам і лукам.
Там в затишку щасливому гаїв
Духмяніла і капала з дерев
Живиця чи бальзам, як сльози чисті.
І там налиті світлом, мов сонця,
Пишалися смачні плоди. Подібні
Немов росли в міфічних Гесперид,
А справді се було лише в Раю: —
Такі гаї, луги, узвишшя, луки,
Де в свіжій зелені паслись отари;
Вологі видолки стобарвоцвітні
Й пологі береги в кущах троянд.
Північні схили Раю без колючок
Давали затінок і прохолоду
В печерах та у гротах, що темніли
В гірляндах виноградної лози.
Котра тяглась-в’юнилася до Сонця
Та сповнювала соком сизі грона.
З-під камінців джерельця жебоніли
Й переливалися в озера чисті,
А ті одсвічували, мов свічада, струнку
Розкішність пальм і строгість мирту,
Де птаство в мерехтливім шумі листя
Дзвеніло радісно весняним співом,
Мов усесвітній Пан вів у танок
Своїх супутниць Ор і юних Грацій.
Міфи донесли не все із міфів
Із давнини! Ні ті, де Прозерпіна
Зривала серед райських лук квітки,
Поки її саму зірвав, мов квітку,
Й завів у царство тьми похмурий Діт,
А матінка її Церера скрізь
Заплакана шукала любу доню;
Ні ті, де шумував чарівний гай
На берегах Оронту коло Дафни;
Ні життєдайне джерело Кастильське;
Ні райський острів на ріці Тритон,
В Тунісі, де божок тамтешній Хам
(У Лівії відомий як Амон
Чи Зевс) жалів молочну Амальтею
І немовлятко Бахуса ховав
Від мачухи – родительки безсмертних
Богів Реї; ні гора Амара
В спекотній Абіссинії, звідкіль
Бере початок Ніл, де, як в Раю,
Вирощують у розкоші синів
Владики Ефіопські; – всім куточкам,
Що вславилися на Землі як райські,
Не дорівнятися до Першораю,
Що Бог в Ассирії створив! Похмуро
Занурювався Сатана у вир
Життя новосотвореного. Враз
Побачив дві прямі стрункі істоти!
Божественно прекрасні, гордовиті,
У наготі довершено-величні,
Вони, немов владики всього Раю,
Поважно виступали, несучи
В собі немеркно-світлий образ Бога:
Сувору чисту Святість – Мудрість – Правду.
Хоча суворі, сповнені Свободи,
Що дітям дав Творець: в Свободі – Сила.
Проте здавалися сі дві істоти
Не рівними, не рівна бо їх стать.
У нього – розум гострий та одвага,
У неї – ніжна м’якість та принада;
Він – лиш для Бога створений; вона —
Для Бога в мужеві; у нього – сила;
У погляді його твердому – влада
Несхитлива. Його цупке волосся
Одкинуте хвилясто до плечей
Широких; а її злотисті коси,
Розпущені принадно, війно-пишні,
Мов покривало, огортали стан,
Закучерявлені, неначе хміль,
Що пагінням закрученим шукає
Стійкої, дужої опори. Муж —
Опора їй. Вона йому належить,
Принадно-горда й ніжно-непоспішна.
Обоє у невинній чистоті
Не прикривали потайних частин
Своїх тілес, бо їм були не знані
Гріхами зроджені безчестя й стид.
(А скільки ж натерпілись потім люди,
У показній цнотливості фальшивій
Тавруючи природний дар ганьбою
І крадучи самі у себе щастя
Нескаламученої наготи!)
А ці ходили голі й не стидались
Ні Бога, ані Ангелів, бо Зла
Не знали ще. Побравшися за руки,