Являли найпрекрасніше подружжя
У Людстві, що розмножиться від них.
Він – найвеличніший з людських синів,
Вона – з усіх дочок людських найкраща.
Ступили в шелест затінку на схилі
Над ручаєм і по роботі сіли.
Перепочити. Легкий вітерець,
Дозвілля мляве і плоди поживні
Припрошували стиха до вечері.
Тож примостившись у траві та квітах,
Удвох собі розламували плід
І споживали соковиту м’якоть,
А чашечками запашних скоринок
Черпали воду з ручая й пили
Удвох. Було там і розмов, і сміху,
І милих пустощів, і загравання
Любовного, як личить юній парі
На самоті. Навколо них стрибали
Та гралися різноманітні звірі,
Що населяли Землю, – ще не дикі,
Не переслідувані ще на ловах
В полях чи нетрищах. Могутній Лев
У дужих лапах пестував Козлятко;
Виніжувалися Пантери й Тигри;
Слон неповороткий усім на втіху
Гнучкий свій хобот вгору підіймав;
А мудрий Змій викручував-звивав
Своє предовге тіло, в’яжучи
Його у Нерозв’язний Вузол (натяк —
Іще не усвідомлений – на Підступ,
Що підло втілять в бідну сю Тварину).
Ще інші звірі прилягли в траві
І, сито ремигаючи, дивились,
Як Сонце йшло на спад, день погасав,
І в небі тихому сіяли зорі.
А Сатана вдивлявся у людей,
Насилу виринаючи з полону
Гірких похмурих роздумів: «О Пекло!
Так от які вони під Небесами
Замісто нас, небесних. На Землі,
Породжені Землею, не духовні,