Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Нам наш незламний дух і ясність мислі
На те, щоб ми болючіше страждали —
В глибинах Пекла імениті бранці
На втіху гнівові його та помсті,
Слугуючи Його меті непевній?
Тоді для чого нам наш гордий дух
І вічність? Чи ж для вічної наруги
Мучителя?» І мовив Сатана:
«Що є найжалюгідніше – це кволість
У почуттях чи діях. Отже, знай.
Добра собі од нас Він не діждеться.
Повік єдина наша втіха – зло,
Раз ми сперечники Його. Коли ж
Зло на добро Він схоче обернути,
Ми наміри Його так перекрутим
У виконанні, так переінакшим
Їх наслідки, що виродиться геть
Його добро у зло, Йому на лихо.
Якщо нам се удасться, наша праця
Позводить промисел Його в ніщо.
Але поглянь навколо: Переможець
Позавертав на Небо посланців,
Що гналися за нами. Град камінний
Вже не бушує, громи не гуркочуть
Услід падінню нашому з Небес;
Погасли ярі стріли блискавиць,
А в безконечних катакомбах Пекла
Конає гомін втомленої бурі.
Чи то вже ворог наш наситив лють
Свою, чи у зневазі одвернувся, —
Пора, пора нам братись до роботи!
Поглянь: ген височіє суходіл,
Пустельний, темний, моторошний, дикий,
Лиш відблисками мертвого вогню
Ледь-ледь освітлений. Летім туди,
Підводьмося з розтопленої лави,
Щоб, одпочивши (де вже тут спочинок!),
Когорти наші знову шикувать
І раду радити, як відтепер
Війну повести, щоб завдать ударів
Дошкульних ворогові й одібрати
Утрачене, ганьбу переборовши.
Та зважимо: чи не додасть нам сил
Надія? Як її нема – то відчай
Хай додає завзяття і снаги».
Так мовив Сатана до свого друга
І, голову підводячи, сяйнув
Очима іскрометними – оглянув
Свою могутню постать, що на хвилях
Палючих простяглась у далечінь
Гігантська, неосяжно-титанічна,
Немов народжені Землею й Небом
Противники Зевеса: Бріарей
Сторукий або стозмієголовий
Тифон – владар печер побіля Тарса;
Чи як страховище Левіафан,
Найбільший з-поміж тварей океану —
Такий огромний, що, бува, рибалки
Норвезькі, заблукавши у негоду,
В Левіафанові вбачають острів
І в затишку його боків ховають
Свої човни та закидають кітви
В луску зроговілу, – допоки ніч
В кирею чорну огортає море.
Тоді простертий на вогненних хвилях
Враг Божий, міцно скутий, ланцюги
Порозривав і встав! Бо Небеса
Всевладні дарували йому волю —
Нехай виношує, плете і множить
Свої підступні наміри і зло,
Щоб виповнилася потрійно кара
Мук і прокляття вічного – йому,
А людям зведеним – прощення й ласки;
І щоб лихий побачив: його лють
Для них обернеться на благодать.
І ось він випроставсь на повен зріст,
І бризнула навскісними списами
Од рук його й рамен кипляча лава
Та покотилась чорними валами,
Як, розпростерши крила, він злетів
І скерував до смуги суходолу
Свій лет тугий серед густої тьми.
Де присок жевріє сипучим жаром
І камінь розсипається на попіл
В спекоті Пекла (наче у вулканах
В країні, де двигтить гримуча Етна
І димом задихається Пелорус,
Коли розбуджені підземні бурі
Ригають смородом, вергають скелі
І зяють кратерами), – там ступив
Зухвалою ногою Сатана,
За ним – його товариш. Стали твердо,
Пишаючись, що їм, яко богам,
Немає скону – є у них немов
Не подарована, а власна сила.
«Так се-то та Країна, ті Простори,
Що нам дістались узамін за Небо? —
Озвався сумно скинутий Архангел, —
Похмурий морок замість ласки світла?!
То хай же буде так! Немає Правди:
Є сила і сваволя Переможця,
Що розумом нам рівня, а насильством
Над рівними піднявся. Прощавайте,
Простори світла й радощів! Привіт
Вам, хлані жаху, Пекла і прокляття!
Діждались ви Господаря, чий дух
Неподоланний ані час, ні простір
Не зломлять; дух сам у собі спроможен
Творити з Раю Пекло, з Пекла – Рай.
Не менші ми, ніж Той, хто возвеличив
Себе громами. Краще бути тут,
Де Він завидливо не натворив
Нічого й нас не прожене відсіль.
Тут правитимем вільно. Як на мене,
Достойніше свобідно княжить в пеклі,
Ніж нидіти на Небі в послушенстві,
Бо краще в Пеклі пан, ніж в Небі раб.
А коли так, даремно наші друзі,