Соратники і воїни поникли,Простерті, приголомшені падінням.Нехай підводяться, аби ділитиІз нами се пристанище скорботиТа гуртувати сили для борні,Щоб знову відвойовувати Небо,А ні – зазнати в Пеклі гірших мук».І Вельзевул порадив Сатані:«Ти – Полководець світоносних Армій,Що їх ніхто не в силі подолати,Крім Всемогутнього, озвись до них!Твій голос серед небезпек у битвахДля них був запорукою звитяги.Хай лиш почують – зразу оживутьДля битв нових ті, що лежать без рухуВ безодні, через Хаос провалившись».Він ледве мовив се – і СатанаПопрямував до берега, піднявшиСвій щит тяжкий. Гартований, масивний,Доладно карблений, той щит сяйнувУ нього за плечима, наче МісяцьУповні серед Неба в час нічний,Коли тосканський Вчений з Ф’єзолеНа нього цілиться оптичним скломІ розглядає пильно срібний диск,Цяткований ландшафтом таємничим.Спираючись на велетенський спис, —З чим порівнять той спис, коли найвищаСосна норвезька, зрубана на щоглуДля корабля-гіганта, проти нього —Немов малесенька очеретина? —Непевним кроком рушив СатанаДо берега палаючого моряПо каменях розпечених. (Не такСтупав колись він по світлицях Неба!)І став свої скликати легіони,Що в безладі безвладному встелялиПоверхню хвиль, – немов осіннє листя,Що засипає лісові струмкиВ Етрурії поблизу Вальамброзо,Чи порозмотувана осокаВ час літніх штормів на Червонім морі(Де згинуло колись добірне військо,Що фараон Бузірис посилавНаздоганять утікачів з Гесему,А ті, на березі безпечнім стоя,Дивилися, як море вкрили трупиВорожі та уламки колісниць) —Отак валялось військо Сатани,Розгромлене. І голос їх ВождяГромохкою луною під склепіннямПекельним наростав: «Де ви, владики?Небесні Первоцвіти! Чи вернутиНам втрачене, як скоритесь поразці?Чи місце це достойне для спочинкуПо битві чесній? Чи годиться вамКуняти тут, мов на небесних луках?Невже бажаєте, лежачи плазом,Проскиглити осанну Переможцю,Що бачить херувимів, серафимів,Розметаних по сірчаній калюжі,А нашу зброю, прапори й клейнодиРозсипані, мов сміття?! Діждетесь,Аж налетять Його охочі служки,Утопчуть вас в кипляче се болотоІ блискавицями до дна приб’ють.То встаньте! Стрепеніться! Якщо ні —Повержені лежатимете вічно!»Вони почули, вражені, й уразСхопилися на крила, як у насПідхоплюється сонний вартовий,Зачувши грізний окрик старшини.Хоч дошкуляв їм біль і розуміння,Що мукам їх кінця не буде, – голосВождя скорив усіх. НеізчислиміЗнялися, мов у давньому ЄгиптіВ лиху годину хмари сарани,Що налетіла, гнана східним вітромЗа помахом Мойсеевого жезлаНа царство нечестивих фараонівІ день перетворила в чорну ніч.Тьми-тьмущі духів злих шугали в Пеклі,Що полум’ям згори, з боків і знизуПалахкотіло, – доки Сатана,Простягши списа, їм не показавНа Суходіл. І стали опускатисьЗагонами й колонами без ліку,Мов Орди ті, що велелюдна ПівнічКотила на Полуднє, мов потоп,Через Дунай і Рейн, і ҐібралтарВихлюпувала на піски лівійські.На твердому розставивши війська,Старшини поспішали до вождя,Богоподібні Постаті й Постави,Величніші од людських, – все колишніКнязі небесні, хоч на НебесахПропали їхні імена, забутіТа вирвані за бунт з Книги Життя.А на землі ще не була пораНові наймення дать недобрим духам,Що з допусту Творця прийшли сюди,Щоб випробовувати нашу вірністьНевидимому Богові – й розтлилиНащадків Єви! Марновірні людиЗдалися на відступство і брехню:Створителя забувши, поклонилисьЦяцькованим звірячим тим БовванамТа віддалися золоту й розкошам,В Дияволах вбачаючи Богів.Різноманітні їм дало найменняВ поганських землях ідолопоклонство.Ти, Музо, поможи мені назвать,Хто поміж ними перший, хто останній,Схопившися із вогняного ложа,На поклик Імператора з’явивсь.Бо то його прибічники найближчі,Що потім перші полишили Пекло