І на людей чигали й захопилиСвященні вівтарі та їхні душі,Їм першим в нечестивому екстазіВоздвигли люди жертовники мерзькіУ храмах поруч жертовників чистихЄгові, що у славі херувимівГромами промовляв з висот Сіону.Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон,Щоб заслонити світло чадом тьми.Найперший Молох – лютий володар,Весь скупаний у крові людських жертвІ в матірних сльозах. Під бубнів грюк.Тимпанів брязк і навіжений крикЖерців конали у вогненнім лоніМолохового ідола невинніДіти, одібрані у матерів.Велося так на землях, де жилиАмонітяни – молохопоклонці.Розтління не минуло і Юдеїв:Цар їхній добрий, мудрий Соломон,І той блудив і поклонявся злому,Бо збудувати повелів святинюМолоху на Оливковій горі,Де храм Єгови насупроти й щедроОддав жерцям кривавих ритуалівЕнномів яр з-під стін єрусалимських,Пізніше прозваний «Геєна чорна».За Молохом – Хемос, божок Моаву,Що од квітучих виноградів СибмиДо Моря Мертвого вздовж узбережжяНа сороміцьких гульбищах витавІ під ім’ям Пеора спокусивІзраїльтян, коли ішли з Єгипту.Ним зваблені, накликали на себеБіду. Та потяг сластолюбних гульбищЇх млоїв знов – бо і в гаях ЕнномаСплітались у задушливих обіймахЖорстокість Молоха й Хемоса хіть,Аж Іосія-цар прогнав їх геть.За ними – божища земель широкихВід вод Євфрату і до меж ЄгиптуМножинні Ваалім і Аштарот.Ті – в чоловічих, ті – у жіночихРізноманітних втіленнях відомі,Бо духи будь-яку приймають статьЧи зразу дві; їх етерична сутність,Легка і чиста, усотується в світ речей,Заходить вільно в нетривке житлоЗ кісток і плоті чи у кристалічніПороди, подих вітру, світла блиск,В яскравість чи у тьму – аби творитиСвої діла любови чи вражди.Для сих-то демонів ІзраїльтяниЗрікалися свого живого Бога.Вівтар його лишали в запустінні,Ниць падали у ноги тим бовванамІ карані були: бо їх самихТоді долали збройні їх сусіди,Ниць клали й забивали у кайдани.За цими вслід – Астарта фінікійська –Богиня неба, вінчана сріблистимПівмісяцем. Її ясна подобаПриваблювала в місячнії ночіДівчат сидонських: їй у подарунокНесли зітхання, молитви й пісні.І на Сіоні ті пісні лунали,Де Цар великосердно-жонолюбний,Вимолюючи пестощі в наложниць,Облюбував для ідолині храм.За нею підійшов Таммуз-воскресник,Той, то його оплакували жониЛіванські та сирійські кожне літо,Коли змілілі води АдонісаСтавали каламутні, аж червоні,Немовбито од крови, що лиласьЗ незгойної Таммузової рани.Любовну казку цю із уст в устаНосили й голосили за божкомВ солодко-млоснім самозабуттіЙ юдейські жони – їх за те картавПророк Єзекіїл богонатхненний.З Таммузом – Демон той, що у столиціФілістимлян – зганьбили привселюдноУ власнім храмі, де священна скриня,Украдена в Ізраїльтян, упалаЙ розбила його різьблену подобу —Потвору водяну, людино-рибу;Ім’я ж йому Дагон, у палестинськімПомор’ї славний. А за ним Рімон,Що посідав розкішні вівтаріБагатого Дамаска та околицьРодючих, де Абана і ФарфарПрозорі котять води, й посягавНа славу Бога. Бо хоча зціливсяІм’ям Єгови прокажений вождьСирійський – все ж юдейський цар АхазСпаскудився, побувши у Дамаску:Божків здолав і їм же поклонивсь.Ще й сп'яну Божий храм ЄрусалимськийПереінакшив на поганський лад.Услід наблизився бундючний почетОзіріса, Ізіди та їх сина,Що потім по чаклунському ЄгиптуРозбрівсь, повтілювавшися у звірів,І порозбещував ізраїльтян,Які тельцю вклонились золотому,Що вилили самі ж. А потім цар їхВідступний хулив Бога: зображав,Сумирно ремигаючи биком,Єгову гнівного, що умертвивЛиш помахом одним всіх первородних —Людину й звіра – йшовши над Єгиптом.Тут Беліал з’явивсь – найрозпуснішийМіж духами отверженими. ХтивістьІ ненаситну відданість ПорокуЙому несли в дарунок. Він без храмів,Без власних жертовників захопивСвятині людські; тож не раз бувало: