Утрачений рай [Paradise Lost - uk]

Творцеві кращого овна, козлятко,
Вина п’янкі розливи, зграйні співи.
Богобоязність, віра, послух старшим
Довершаться здоровим довголіттям
У сім’ях чи родах та племенах
Під керівництвом сивих Патріархів.
Та згодом вознесеться над всіма
У гордощах, жадобі верховенства,
Зневазі до отців і матерів
Один. Він, виокремившись із роду,
Потопче рівність. Родові закони
Зламавши, всім нав’яже свою волю,
І Землю знову вся несправедливість
Заполонить і знов зросте ловитва
Не диких звірів, а людей – людьми,
Щоб скніли всі в імперії тирана.
А Він – Мисливець дужий (в Небесах
Так прозваний) самозвелично буде
Ім’я Владики брати у Небес
По-бунтівничому, нібито сам
Здолавши бунт. Накличе посіпак
Таких, як сам, на час йому підлеглих,
І від Едему вирушить на Захід,
І там серед рівнини набреде
На смоляний вулкан, що вивергає
Смолу киплячу, ніби з горловини
До Пекла. Там накаже спорудити
Цегельні й нагромаджувать смолу
Для сув’язі. Затим величну вежу
Звелить возводити – аж до Небес,
Ще й прерозкішне місто навкруги,
Щоб слава Зодчого-Войовника
Відлунювала довго у віках,
Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог,
Відвідуючи Землю і людей,
Незримо в їхніх селищах витає
Й за діями їх стежить. Он в пустелі
Клекоче злагоджене будівництво
Й росте Споруда – Виклик Небесам
Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши,
Глузливо повивертує слова
Та речення у мові будівничих.
Усі вони, змінивши рідну мову,
Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт,
Не тямлячи нічого. Розсмішать
Той лемент і гармидер Небеса.
Тож назовуть його «Стовпотворіння»,
Чи то Сум’яття без’язикости.
Адам докірливо зітхнув: «Невдячний
Нащадку мій! Чи ж можна володіти
Братами всупереч Господній волі?
То тільки звіром, рибою і птаством
Дано нам володіть на власний розсуд.
Щодо людей, це право залишив
Господь Собі. Навзаєм люди – вільні.
Ти ж, узурпаторе, братів неволиш,
Ще й дряпаєшся до Небес зухвало.
А чим же будеш дихати й що їсти
Високо у розріджених просторах?»
Додав Архангел: «Справедливий осуд
Руйнівника розумної свободи
Й порушника спокою між людьми
Ти мусиш довершити визнанням,
Що справжньої свободи вже не буде,
Відколи схибив ти. Свобода й Розум
Існують в нероздільному єднанні.
Ледь Розум потьмяніє чи відступить,
Умить вас опановують непевні
Бажання, буйні пристрасті й пориви;
І ви стаєте їхніми рабами,
Раніше вільні – вже самі собі
Раби. Тож, Господом покарані.
Підете у рабство – до тиранів
Несправедливих, вартих покарання,
Все ж необхідних. Трапиться ще й гірше:
Прапрадіди народів немалих,
Зламавши єдність Розуму й Чеснот,
Прокляття та покару на потомків
Своїх накличуть. Винні без вини,
Народжені самі в собі рабами,
Підуть до владарів земних у рабство.
Для прикладу: один з синів того,
Хто будував Ковчег, накличе срам
На батька власного і вслід – прокляття
Господнє на свій рід: «Раби Рабів».
Вони й Потоп забудуть – так, немовби
І не було – й занепадати будуть
Все нижче. Бог своє святе Лице
Від них відверне – хай живуть як знають!
Все ж між всіма народами один
Чудний Народець обере Господь
Собі для служби. Предком їхнім стане
Меж ідолопоклонцями один
Богошукач й богоугодний. Люди
Усі на той час (чи повіриш – всі!)
До того одуріють, що й живий ще
Потопу свідок древній Патріарх
Не спинить їх: поклоняться бовванам,
Яких понавитесують самі ж,
Яко богам! А Богошукачеві
Всевишній у видінні повелить
Залишити рідню, краян, божків
І рушити в обіцяну країну,
Щоб стати Праотцем народів многих,
В чиєму сім’ї висвятиться людство.
І вирушить той Муж, благословенний
У твердій вірі, в невідому путь.
Його я бачу вже (тобі не можна):
Лишає край свій рідний – Ур халдейський,
Переступає вбрід ріку Гаран;
За ним похнюплено бредуть отари,
І пастухи, і челядь. Хоч не вбогий,
Він багатіє вірою у Бога
І в Край свого покликання незнаний
Ступає – в Ханаан. Там розставляє
Намети за узгір’ями Сихему,
Де розпросторивсь Морех. Звідти видно