Выбрать главу
Творцеві кращого овна, козлятко, Вина п’янкі розливи, зграйні співи. Богобоязність, віра, послух старшим Довершаться здоровим довголіттям У сім’ях чи родах та племенах Під керівництвом сивих Патріархів. Та згодом вознесеться над всіма У гордощах, жадобі верховенства, Зневазі до отців і матерів Один. Він, виокремившись із роду, Потопче рівність. Родові закони Зламавши, всім нав’яже свою волю, І Землю знову вся несправедливість Заполонить і знов зросте ловитва Не диких звірів, а людей – людьми, Щоб скніли всі в імперії тирана. А Він – Мисливець дужий (в Небесах Так прозваний) самозвелично буде Ім’я Владики брати у Небес По-бунтівничому, нібито сам Здолавши бунт. Накличе посіпак Таких, як сам, на час йому підлеглих, І від Едему вирушить на Захід, І там серед рівнини набреде На смоляний вулкан, що вивергає Смолу киплячу, ніби з горловини До Пекла. Там накаже спорудити Цегельні й нагромаджувать смолу Для сув’язі. Затим величну вежу Звелить возводити – аж до Небес, Ще й прерозкішне місто навкруги, Щоб слава Зодчого-Войовника Відлунювала довго у віках, Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог, Відвідуючи Землю і людей, Незримо в їхніх селищах витає Й за діями їх стежить. Он в пустелі Клекоче злагоджене будівництво Й росте Споруда – Виклик Небесам
Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши, Глузливо повивертує слова Та речення у мові будівничих. Усі вони, змінивши рідну мову, Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт, Не тямлячи нічого. Розсмішать Той лемент і гармидер Небеса. Тож назовуть його «Стовпотворіння», Чи то Сум’яття без’язикости. Адам докірливо зітхнув: «Невдячний Нащадку мій! Чи ж можна володіти Братами всупереч Господній волі? То тільки звіром, рибою і птаством Дано нам володіть на власний розсуд. Щодо людей, це право залишив Господь Собі. Навзаєм люди – вільні. Ти ж, узурпаторе, братів неволиш, Ще й дряпаєшся до Небес зухвало. А чим же будеш дихати й що їсти Високо у розріджених просторах?» Додав Архангел: «Справедливий осуд Руйнівника розумної свободи Й порушника спокою між людьми Ти мусиш довершити визнанням, Що справжньої свободи вже не буде, Відколи схибив ти. Свобода й Розум Існують в нероздільному єднанні. Ледь Розум потьмяніє чи відступить, Умить вас опановують непевні Бажання, буйні пристрасті й пориви; І ви стаєте їхніми рабами, Раніше вільні – вже самі собі Раби. Тож, Господом покарані. Підете у рабство – до тиранів Несправедливих, вартих покарання, Все ж необхідних. Трапиться ще й гірше: Прапрадіди народів немалих, Зламавши єдність Розуму й Чеснот, Прокляття та покару на потомків Своїх накличуть. Винні без вини, Народжені самі в собі рабами, Підуть до владарів земних у рабство. Для прикладу: один з синів того, Хто будував Ковчег, накличе срам На батька власного і вслід – прокляття Господнє на свій рід: «Раби Рабів». Вони й Потоп забудуть – так, немовби І не було – й занепадати будуть Все нижче. Бог своє святе Лице Від них відверне – хай живуть як знають! Все ж між всіма народами один Чудний Народець обере Господь Собі для служби. Предком їхнім стане Меж ідолопоклонцями один Богошукач й богоугодний. Люди Усі на той час (чи повіриш – всі!) До того одуріють, що й живий ще Потопу свідок древній Патріарх Не спинить їх: поклоняться бовванам, Яких понавитесують самі ж, Яко богам! А Богошукачеві Всевишній у видінні повелить Залишити рідню, краян, божків І рушити в обіцяну країну, Щоб стати Праотцем народів многих, В чиєму сім’ї висвятиться людство. І вирушить той Муж, благословенний У твердій вірі, в невідому путь. Його я бачу вже (тобі не можна): Лишає край свій рідний – Ур халдейський, Переступає вбрід ріку Гаран; За ним похнюплено бредуть отари, І пастухи, і челядь. Хоч не вбогий, Він багатіє вірою у Бога І в Край свого покликання незнаний Ступає – в Ханаан. Там розставляє Намети за узгір’ями Сихему, Де розпросторивсь Морех. Звідти видно