Выбрать главу
Сльозами захлинаючись, змовкав. Нарешті мовив так серед зітхань: «О міріади несмертельних Духів! О Воїнство Небесне незрівнянне Ні з ким, крім Всемогутнього! Не буде Безславною війна ця, хоч падіння, Яке спіткало нас, – сумне; безодня, Яка розверзлася після Небес, — Ненависна. Але хіба могли Пророцтва чи далекосяжний розум Нам те, що трапилося, предректи? Коли ж упали ми – чи хто повірить, Що ся громада незборимо-вічна Згуртованих богів, без котрих Небо Геть опустіло, знов не підійметься І не візьме того, що нам належить? Бо то не я (мені все Небо свідком!) Довів до сього; не я – що небезпек Не уникав і до порад нечуйним Не був. То – Він, всевишній Вседержитель, Безпечно возсідаючи на троні, Кохався в узвичаєнім підхлібстві І нас спровокував на праве діло Й на се падіння, виявивши силу, Приховувану досі, тепер знану. Зате пізнали ми і нашу міць: Війни – не боїмось, боїв – уникнем, І те, що зброєю не добули, Нам дасть згуртованість, підступність, розум; Бо перемога, вирвана насильством, Лише наполовину перемога. В просторах Хаосу нові світи Утворяться; була на небі чутка, Що намір Він виношував створити Та розселити там нові істоти І дарувати їм високу ласку, Немов Синам Небес. Ми їх знайдем, Спізнаємося; як не їх – то інших, Бо не затримає Небесних Духів Пекельна хлань і не сховає тьма. Усе доладно зважимо, несхитні В одному: Упокореність і мир Образливі нам, що Війну обрали, Одверту чи приховану – Війну». Сказав – і блиснули мечів мільйони, З вогненних піхов вихоплені рвучко, Й навальний клекіт покотився Пеклом, Коли стискаючи в правицях зброю, Вдаряли нею об щити на виклик Супроти Бога та його Небес. Поблизу там здіймалася Гора З вершиною, що бурхала вогнем Та хмаровищем диму, а на схилах Лисніла кристалічно – певний знак Металотворчого діяння сірки. Од війська відділилися загони Численні та помчали до гори, Немов солдати попереду армій, Споряджені копать окопи й шанці Чи будувати табори. Мамон Очолив їх – той, що й на Небесах Ходив затулено, уп’явши зір
У вистелені золотом стежки І не здіймаючи очей угору До Божеських висот. У нього й люди Перейняли відтак: захланність їхня Розкраяла безжально тепле лоно Землі, що породила їх, – щоб вирвать Заховані Скарби… Отож Мамон і ті, Що з ним, роздерли схил Вулкана, До золотих докопуючись жил Глибинних. Не дивуйтеся – і в Пеклі Є цінно-згубне золото! Се надрам Пекельним личить більше, ніж земним. А хто з нас вихваляє матер’яльність, Розповідає в захваті про велич Споруд Єгипетських чи Вавилонських, — Хай знає: найвеличніші будови, Що розмірами, розкішшю, мистецтвом Тут славляться, – померкнуть поряд з тими, Що в Пеклі духи прокляті воздвигли; Бо те, на що у нас ідуть століття І труд тяжкий незлічених майстрів, Пекельні сили творять за годину. Вмить вибудували ряди плавилень Та підвели до них рідкий вогонь 3 палкого озера; у їхні чаші Розпечені засипали руду, Подрібнену й сортовану доладно, А виплавлені, звільнені од шлаків Та каламуті домішок метали Лотками й жолобами одвели У виготовлені дбайливо форми Химерні – велетенські і малі. Як той орган: басові грубі труби, Фанфари срібногорлі і пищалки Тонкі, що їх озвучив дужий видих Міхів в клавіатурних переборах, — Враз маревом з хоралів і симфоній Угору звівсь подібний до святині Палац в вінку пілястрів і колон. Там на дорійських капітелях сяли Золочені масивні архітрави, Карнизи, в пишних барельєфах фризи І щирим золотом покритий дах. Ні Вавилонії, ані Єгипту Прадавньому в зеніті сили й слави У храмах Озіріса чи Ваала, Чи у палацах для царів розкішних Таке й не марилося! Розчинились Із бронзи куті й карблені портали, Загомоніли велетенські зали Лункими анфіладами колон, І в одсвіті дзеркальної долівки, Погойдуючись, самоцвітні люстри, В яких палахкотів скальний олій, Додолу світло сіяли, мов з неба. Хазяйновито у палац зайшовши, Одні будову вихваляли, інші — Хист Архітектора. На Небесах Він славився тоді, як будував Палати Скептроносцям-Херувимам, Що правлять у призначених їм сферах Пресвітлим воїнством Господнім. Згодом Його у міфах давньої Еллади Прославили під іменем Гефеста, У Римлян – Мульцибером нарекли. Розповідали, як у гніві Зевс Скидав його із Кришталевих Мурів Небесних та як падав він на Землю Від ранку і до півночі; з півночі До росяного досвітку й весь день; А як заходило вже Сонце, впав Летючою Зірницею на Лемнос, — В Егейськім морі острів. Міфи ті В одному схибили: насправді кару Бунтівнику, що був небесним зодчим, Одміряно раніш. Не помогли Ні винахідництво, ані заслуги; Тож сам він та його майстри кмітливі Упали з Неба – будувати в Пеклі. Тим часом урочисті Сурмачі Обкрилили із краю в край все військо, Верховний возвіщаючи Указ: З усіх загонів гідним посланцям Прибуть негайно на велику Раду У Пандемоніум золотоглавий; Там їх очікує сам Сатана, Його князі й достойники найвищі. Палац тьми духів миттю обступили Тісними юрмами. Колонна зала (Дарма що неосяжна, мов майдан, Де давні лицарі на верхогонах Чи у турнірах тішили монархів), Мов вулик, загула, дзижчання бджіл, Коли весняне сонце припече І розворушить збуджені рої Тонкими пахощами ранніх квітів. Тоді бджолину молодь ваблять луки Барвисто-росяні; вона невгавно Юрмиться при лискучому льотку, Шумує у солом’яній фортеці І, крильцями вітаючись про справи Громадські, гомонить, – так охопила Палац тиснява духів. Раптом – диво! — Ті, що стократно більшими були Од Велетів, враз карликами стали Малюсінькими, наче ті Пігмеї За Гімалаями; або як Ельфи, Що бачить їх спізнілий подорожній (Чи то примарилося?); миготять Над лісовим струмком чи на галявах, Кружляють у грайливих хороводах Під музики примхливо-мерехливе Переплетіння з похололим світлом Близького Місяця. Тоді стає І моторошно, й радісно на серці Мандрівникові. Безтілесні Духи Поменшали, влетіли вільно в Залу Пекельної наради, незліченні. А їх Князі поміж собою – одаль Од тлуму – величаві, як завжди, Напівбоги у кріслах золотих Завершували потайний конклав. Знак подали – і оклик пролунав: «Розпочинається Велика Рада».