Сльозами захлинаючись, змовкав.Нарешті мовив так серед зітхань:«О міріади несмертельних Духів!О Воїнство Небесне незрівняннеНі з ким, крім Всемогутнього! Не будеБезславною війна ця, хоч падіння,Яке спіткало нас, – сумне; безодня,Яка розверзлася після Небес, —Ненависна. Але хіба моглиПророцтва чи далекосяжний розумНам те, що трапилося, предректи?Коли ж упали ми – чи хто повірить,Що ся громада незборимо-вічнаЗгуртованих богів, без котрих НебоГеть опустіло, знов не підійметьсяІ не візьме того, що нам належить?Бо то не я (мені все Небо свідком!)Довів до сього; не я – що небезпекНе уникав і до порад нечуйнимНе був. То – Він, всевишній Вседержитель,Безпечно возсідаючи на троні,Кохався в узвичаєнім підхлібствіІ нас спровокував на праве ділоЙ на се падіння, виявивши силу,Приховувану досі, тепер знану.Зате пізнали ми і нашу міць:Війни – не боїмось, боїв – уникнем,І те, що зброєю не добули,Нам дасть згуртованість, підступність, розум;Бо перемога, вирвана насильством,Лише наполовину перемога.В просторах Хаосу нові світиУтворяться; була на небі чутка,Що намір Він виношував створитиТа розселити там нові істотиІ дарувати їм високу ласку,Немов Синам Небес. Ми їх знайдем,Спізнаємося; як не їх – то інших,Бо не затримає Небесних ДухівПекельна хлань і не сховає тьма.Усе доладно зважимо, несхитніВ одному: Упокореність і мирОбразливі нам, що Війну обрали,Одверту чи приховану – Війну».Сказав – і блиснули мечів мільйони,З вогненних піхов вихоплені рвучко,Й навальний клекіт покотився Пеклом,Коли стискаючи в правицях зброю,Вдаряли нею об щити на викликСупроти Бога та його Небес.Поблизу там здіймалася ГораЗ вершиною, що бурхала вогнемТа хмаровищем диму, а на схилахЛисніла кристалічно – певний знакМеталотворчого діяння сірки.Од війська відділилися загониЧисленні та помчали до гори,Немов солдати попереду армій,Споряджені копать окопи й шанціЧи будувати табори. МамонОчолив їх – той, що й на НебесахХодив затулено, уп’явши зірУ вистелені золотом стежкиІ не здіймаючи очей угоруДо Божеських висот. У нього й людиПерейняли відтак: захланність їхняРозкраяла безжально тепле лоноЗемлі, що породила їх, – щоб вирватьЗаховані Скарби… Отож Мамон і ті,Що з ним, роздерли схил Вулкана,До золотих докопуючись жилГлибинних. Не дивуйтеся – і в ПекліЄ цінно-згубне золото! Се надрамПекельним личить більше, ніж земним.А хто з нас вихваляє матер’яльність,Розповідає в захваті про величСпоруд Єгипетських чи Вавилонських, —Хай знає: найвеличніші будови,Що розмірами, розкішшю, мистецтвомТут славляться, – померкнуть поряд з тими,Що в Пеклі духи прокляті воздвигли;Бо те, на що у нас ідуть століттяІ труд тяжкий незлічених майстрів,Пекельні сили творять за годину.Вмить вибудували ряди плавиленьТа підвели до них рідкий вогонь3 палкого озера; у їхні чашіРозпечені засипали руду,Подрібнену й сортовану доладно,А виплавлені, звільнені од шлаківТа каламуті домішок металиЛотками й жолобами одвелиУ виготовлені дбайливо формиХимерні – велетенські і малі.Як той орган: басові грубі труби,Фанфари срібногорлі і пищалкиТонкі, що їх озвучив дужий видихМіхів в клавіатурних переборах, —Враз маревом з хоралів і симфонійУгору звівсь подібний до святиніПалац в вінку пілястрів і колон.Там на дорійських капітелях сялиЗолочені масивні архітрави,Карнизи, в пишних барельєфах фризиІ щирим золотом покритий дах.Ні Вавилонії, ані ЄгиптуПрадавньому в зеніті сили й славиУ храмах Озіріса чи Ваала,Чи у палацах для царів розкішнихТаке й не марилося! РозчинилисьІз бронзи куті й карблені портали,Загомоніли велетенські залиЛункими анфіладами колон,І в одсвіті дзеркальної долівки,Погойдуючись, самоцвітні люстри,В яких палахкотів скальний олій,Додолу світло сіяли, мов з неба.Хазяйновито у палац зайшовши,Одні будову вихваляли, інші —Хист Архітектора. На НебесахВін славився тоді, як будувавПалати Скептроносцям-Херувимам,Що правлять у призначених їм сферахПресвітлим воїнством Господнім. ЗгодомЙого у міфах давньої ЕлладиПрославили під іменем Гефеста,У Римлян – Мульцибером нарекли.Розповідали, як у гніві ЗевсСкидав його із Кришталевих МурівНебесних та як падав він на ЗемлюВід ранку і до півночі; з півночіДо росяного досвітку й весь день;А як заходило вже Сонце, впавЛетючою Зірницею на Лемнос, —В Егейськім морі острів. Міфи тіВ одному схибили: насправді каруБунтівнику, що був небесним зодчим,Одміряно раніш. Не помоглиНі винахідництво, ані заслуги;Тож сам він та його майстри кмітливіУпали з Неба – будувати в Пеклі.Тим часом урочисті СурмачіОбкрилили із краю в край все військо,Верховний возвіщаючи Указ:З усіх загонів гідним посланцямПрибуть негайно на велику РадуУ Пандемоніум золотоглавий;Там їх очікує сам Сатана,Його князі й достойники найвищі.Палац тьми духів миттю обступилиТісними юрмами. Колонна зала(Дарма що неосяжна, мов майдан,Де давні лицарі на верхогонахЧи у турнірах тішили монархів),Мов вулик, загула, дзижчання бджіл,Коли весняне сонце припечеІ розворушить збуджені роїТонкими пахощами ранніх квітів.Тоді бджолину молодь ваблять лукиБарвисто-росяні; вона невгавноЮрмиться при лискучому льотку,Шумує у солом’яній фортеціІ, крильцями вітаючись про справиГромадські, гомонить, – так охопилаПалац тиснява духів. Раптом – диво! —Ті, що стократно більшими булиОд Велетів, враз карликами сталиМалюсінькими, наче ті ПігмеїЗа Гімалаями; або як Ельфи,Що бачить їх спізнілий подорожній(Чи то примарилося?); миготятьНад лісовим струмком чи на галявах,Кружляють у грайливих хороводахПід музики примхливо-мерехливеПереплетіння з похололим світломБлизького Місяця. Тоді стаєІ моторошно, й радісно на серціМандрівникові. Безтілесні ДухиПоменшали, влетіли вільно в ЗалуПекельної наради, незліченні.А їх Князі поміж собою – одальОд тлуму – величаві, як завжди,Напівбоги у кріслах золотихЗавершували потайний конклав.Знак подали – і оклик пролунав:«Розпочинається Велика Рада».