354. Вихоплювала на піски лівійські. – Тут ідеться про те, що прогнила з середини Римська імперія, хоч і цивілізована, не могла встояти перед експансією напівдиких молодих північних племен, які в 429 р. н. е. захопили південно-західну Європу й частину північної Африки, де заснували свою державу. Порівняно з Римом та його провінціями, Північ не була «велелюдна», на самовдоволено-застійно-розслаблених громадян пізнього Риму.
361. Та вирвані за бунт той з Книги Життя… – Ще укладачі Біблії усвідомлювали, якою навчальною силою є народна пам’ять, зафіксована в письменах, і, навпаки, якою загладою для народу та особистости є нищення пам’яті письмен.
364. Мотив виривання з «книг життя» зринає у Біблії на початку (Вихід, XXXII, 32), в середині і в кінці (Об’явл, III, 5). «Утрачений рай» ніби поетично поновлює «вирване» – в науку людям.
388-389. Ба! Духи злі й Сіон взяли в полон, // Щоб заслонити світло чадом тьми. – Тут символ духовности та служіння вищим інтересам.
390. …Молох – лютий володар… – Буквально «владика». Примітивне божество, якому колись приносили людські жертви на Близькому Сході. Втім, людські жертвоприношення «своїм» богам практикували, мабуть, у всьому світі, також у нас, у причорноморських скіфів. Завдяки Біблії ім’я Молох і досі лишається загальновідомим символом жорстокої негідної сили, що вимагає людських жертв.
396. Діти, одібрані у матерів. – Порушення віршового розміру на початку рядка для емоційно-смислового акценту, характерне для Мілтона, – у нашій просодії чомусь не прийняте. Але саме для цього випадку є чудовий прецедент Шевченка – те ж слово, і також у ямбічних віршах:
Пожар не гасне, люде мруть.
Конають в тюрмах, голі босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти.
(Шевченко, ПЗТ, т. І, с. 103).
400. Мудрий Соломон… – біблійний цар Ізраїля (з 1015 по 975р. до н. е.). Продовжив розширення своєї держави за рахунок сусідніх племен, дипломатично потураючи їхнім звичаям.
407. «Геєна чорна», вогненна тощо – в Євангелії синонім пекла. Походить від назви урочища Ге-Енном коло древнього Єрусалима, що значить «Енномове» (Єремія, VII, 31-32). Там у давнину здійснювали людські жертвоприношення, і це слово наводило жах.
411. Хемос, божок Моаву… – за Біблією, бог племені на Схід од Мертвого моря, де, йдучи з Єгипту, ізраїльтяни зупинялись на постій і «розпутничали з дочками Моаву» та «пристали до Ваал-Пеора». За це ревнивий бог ізраїльтян наслав на свій народ пошесть, од якої згинуло їх 24 тисячі (Числа, XXV, 1-9). у поетичному зображенні Мілтона, Пеор – це той же Хемос. Ритуальні грищатна його честь так припали до вподоби ізраїльтянам, що вони іще понад 750 років оддавалися їм, як випливає з Біблії. Потім фанатичний цар Іосія, убиваючи жерців, палячи, руйнуючи, викидаючи з могил кості, – насаджував єдиного абстрактного бога. З цього читач краще збагне напругу Мілтонової оповіді.
422. Вдалім і Аштаропг – форма множини від Ваал та Апггар. Перше ім’я входило як компонент із значенням «владар» в імена багатьох богів; друге є зведенням різновидів близькосхідної богині плодючости, кохання й нічного неба, в тому числі і фінікійської Астарти, про яку мова нижче. Тут згадка про множинність є зачином поетичної думки про те, що творчі або руйнівні сили у нас безмежні щодо об’єктів дії та про необхідність підпорядкування їх «живому» началу.
436. Ниць падали у нож тим бовванам. – Перемогам і поразкам народу в численних війнах Біблія дає одне пояснення: заступництво Бога або його кара за поклоніння іншим богам (Кн. Судців, III, 7-8). Так Мілтон «заземлює» високу поетичну думку.
444—447. Дівчат сидонських // …Цар великосердно-жонолюбний. – Поетична згадка про мрійні обрядові хороводи у фінікійському місті Сидоні та Сіоні (Єрусалим) переходить у посилання на женолюбство царя Соломона. За Біблією, цар «любив багатьох чужинок» і «тулився до них у коханні» так сильно, що «мав сімсот жінок царівен і триста наложниць», – отож і будував жертовники їхнім богам (Кн. Царів, IX, 1-8).
450—453. Таммуз; Адоніс – у давнину хліборобський бог вологого проростання та посушливої смерти в Фінікії, Лівії, Сирії; коханець Астарти. Від річки Адоніс на весь Близький Схід і в Грецію поширились адонії – обрядові голосіння за помираючим богом, щоб той кожного року воскресав. Міфотворча фантазія давніх фінікійців і греків потім перетворила його на юного красеня Адоніса, улюбленця богині кохання, смертельно пораненого диким вепром. В еротизованих обрядах на його честь жінки й дівчата приносили в жертву власне волосся або ж цнотливість. Те, що у біблійного пророка викликало осуд (Єзекїіпь, VIII, 13-14), у Мілтона стало поетичною картиною.