468. Дагон – за Біблією, філістимський бог рибалок чи хліборобів. Філістимці, після одної з перемог над ізраїльтянами, захопили у них вистелену золотом священну скриню і, як цінний трофей, занесли у храм власного бога. Бог ізраїльтян скористався з нагоди, щоб показати зверхність над Дагоном: розбив його ідола і – своїм звичаєм – став вигублювати від малого до великого городян кожного з міст, куди перелякані філістимці переносили дорогоцінну (шкода ж і кинути) скриню, – так що «лемент того міста здіймався до небес» (Кн. Царів, 5). Поетичність цих картин і людські пристрасті, ними виражені, говорять самі за себе.
469. Рімон – за Біблією, ще один приклад конкуренції богів (себто людських пристрастей і сил), цього разу з перемінним успіхом. Багате й сильне арамейське царство в Сирії переважало давній Ізраїль. Отже, щодо нього зверхність ізраїльського бога над сирійським Рімоном, хоч-не-хоч, проявилась не традиційними спустошеннями, а – висловлюючись по-сучасному – в мирному змаганні на полі медицини. Прокаженого сирійського воєначальника Наамана зумів зцілити тільки єврейський пророк Єлісей – іменем свого бога і патріотизму: «Помийся в річці Йордані!» Сирієць обурився: «Хіба Абана і Фарфар, ріки дамаські, не крали всіх вод ізраїлевих?» Але зрештою, мусив визнати пріоритет ізраїльського бога і ріки (Кн. Царів, V, 10-15). До речі, згадуючи про це, Мілтон-поет використав музикальні назви якраз сирійських рік. Через 150 років, коли могутня Ассирія підкорила Дамаск, туди на правах її сателіта ввійшов юдейський цар Ахаз. Своє захоплення тамтешньою обрядовістю та силою своїх покровителів він переніс власну столицю Єрусалим (Кн. Царів, XVI, 10-20). Мілтон згадує це з більшим осудом, ніж Біблія: багата обрядовість і груба сила йому не імпонують.
481-485. Бундючний почет… // Розбрівсь… // у звірів..//І порозбещував… – У давньому Єгипті Озіріс, Ізіда та їхній син Гор – головні боги Неба – Сонця і Землі-Плодючости та їх синтезу; численні інші боги втілились у звірів, птахів, плазунів. Грецькі міфи пояснювали це необхідністю ховатись од повсталого титана Тифона. За Біблією, євреї під впливом єгиптян теж зробили собі ідола – золоту скульптуру теляти (Вихід, XXXII:4). Звідси вираз «золотий телець», що в Мілтона (також і нашій мові) символізує владу золота й оскотинення людини.
487—488. Цар їх Відступник…//зображав…//биком//Єгову гнівного. – За Біблією, бог Ізраіля, демонструючи свою могутність та благовоління до євреїв і попередивши їх про це, – одної ночі «пройшов над Єгиптом» і вбив там усіх первонароджених: «від первородного фараонового», «до первородного в’язневого, також «усіх первородних у скотини» (Вихід, XII, 29). Це лихо (та дев’ять інших подібних) не підірвало ідолопоклонства, бо й через 500 років десять єврейських племен (із дванадцяти) відкололись від Єрусалима, проголосили царем кмітливого Єробоама (що повернувся з єгипетської еміграції), – і знову було вилито золотих тельців для поклоніння (Кн. Царів, XII, 28). Читач повніше збагне напругу Мілтонового посилання, врахувавши, що, за Біблією, «відступника» Єробоама надихнув на все це та оберігав той же Єгова – ревнивий бог Ізраїлів (Кн. Царів, XI, 31, ХП, 24).
493. Белі сіл – цей найколоритніший з демонів (особливо в Книзі Другій «Утраченого раю») с витвором Мілтонової фантазії. У Біблії слово «беліал» означає «ледащо» або «мерзотник», а «син беліала» – як у нашій мові «сучий син».
Такими за Біблією, виявилися деякі молоді священники ізраїлевого бога (Кн. Царів, II, 12, XVII, 22). Те, що у «Беліала» не могло бути храмів чи жертовників, Мілтон дає в чудовому поетичному переосмисленні. Мовляв, Беліалові не потрібні храми: він і так витає в найвищих місцях; особливо (невтомний трудівник і республіканець Мілтон не забув наголосити на цьому!) там, де панує ледаче дозвілля й розкіш; насамперед – у королів, що їх поет у подальшому біблійному посиланні асоціативно пов’язує з гомосексуалізмом і зрадою.
506—507. Содом, Гіва – за Біблією, назви міст, погрузлих у розпусті. Бог знищив Содом, наславши на нього вогненно-сірчаний дощ (Буття, XIX, 24). Щодо Гіви, то доведеться переповісти цю менш відому біблійну історію. У Гіві зупинився на нічліг молодий єврейський священник з коханою жінкою і служником по дорозі од щедрого тестя. Один літній чоловік дав їм притулок і захищав од місцевих гвалтівників, які серед ночі вдирались у його дім, вимагаючи собі на грище юнаків. Рятуючи власну цнотливість, молодий гість виштовхнув з хати любу жінку на поталу розпусникам, а коли вони її замучили, вранці підібрав під дверима її тіло і потім ножем «поділив його на дванадцять частин разом з кістками», щоб розіслати в різні кінці країни – як агітаційний матеріал. Цим йому вдалося спровокувати братовбивчу війну та різню, де загинуло багато десятків тисяч людей, особливо жінок (Кн. Суддів, XIX-XX). У контексті всього твору треба збагнути, нащо Мілтон послався саме на такий, відомий його читачам, зразок біблійної етики – читачам Європи після доби Ренесансу і рицарських романів….