— Я нічого не розумію, містере Гоу!
Роберт ухопився руками за край канапи й тільки вражено водив очима навколо.
— Ефект досить разючий, правда? Ця єгипетська пустеля — моя улюблена, коли мені кортить на самоті випалити люльку п поміркувати. Дивно, що тютюн завезли до нас із ділового й практичного Заходу. Мрійливий оспалий Схід, здаєтеся, був би відповіднішим для цього місцем. Але, можливо, ви б не заперечували задля різноманітності побувати в Китаї?
— Тільки не сьогодні, — відказав Роберт, проводячи рукою по чолу. — Боюся, що мене трохи приголомшили всі ці дива, я відчуваю щось таке, як нервовий струс. Та й, крім того, мені пора вертати до мого прозаїчного Берестя, якщо я зможу вибратися з цих ваших диких хащів. Але, може, ви відкриєте мені свою таємницю, містере Гоу, як ви цього всього домоглися?
— Та це звичайнісінька забавка… хитра іграшка, та й уже. Зараз я вам усе поясню. Від моєї курильні тягнеться в один бік низка розлогих оранжерей. У кожній з них підтримується належна температура… Й ступінь вологості, що відповідають точно кліматові Єгипту, Китаю і так далі. А ця скляна камера — просто трамвай, що рухається з мінімальним тертям по сталевих рейках. Торгаючи за цей чи той металевий шнур, я регулюю відстань, до якої він має йти, а рух його, як ви зауважили, відбувається дуже швидко. Ефект від моїх оранжерей посилюється тим, що покрівлю їх дуже майстерно розфарбовано під колір неба, і що в них справді живуть птахи та інші істоти, які почуваються в цьому штучному середовищі не згірше ніж у себе на батьківщині. Оце так створюється ілюзія нашого перебування в Південній Америці.
— Але ж у Єгипті зовсім інакше.
— Так, там трохи складніше. Я залучив до роботи найкращого французького фахівця з тих, що створюють довкружні панорами, це якраз справляє особливе враження. Пальми, кактуси, обеліск і все таке інше — це, ясна річ, справжнє, так само як і пісок, який тягнеться ярдів на п'ятдесят, і я певен, що навіть найзіркіша людина в Англії не скаже, де починається вже декорація. Це загальнопоширений і зрештою доволі простацький прийом, застосовуваний у діорамі, тільки ретельніше виконаний. Що для вас ще незрозуміле?
— А скляна камера? Навіщо вона?
— Вона для того, щоб уберегти моїх гостей від перепадів температури. Що ж то була б за гостинність, якби вони поверталися до курильні промоклі, як хлющ, або з гострою нежиттю! Крім того, скло на стінках камери спеціально підігрівається, інакше воно вкрилося б парою і нічого крізь нього не було б видно. Але вам справді час уже йти? Тоді ми вертаємось до курильні. Сподіваюся, ці ваші відвідини аж ніяк не останні. А я зі свого боку дуже радий був би нагоді завітати до вас у Берестя. Вихід ось сюдою, через музей.
Коли, вийшовши з величної Рафлсової будівлі, просяклої розкішними ароматами Півдня, Роберт опинився на гострій і колючій холоднечі англійського зимового вечора, відчував він себе так, наче хтозна-як довго пробув десь у далекій країні. Час визначається насиченістю вражень, а вони зараз такі незвичні й разючі були в Роберта, що йому здавалося, немов минуло багато тижнів, відколи він перестрів на дорозі закіптюженого незнайомця. Роберт ішов, а голова його була як у тумані, він п'янів на саму думку про таке безмежне багатство й незрівнянну могутність цього незвичайного дивака. Малою, вбогою і похмурою видалася йому власна домівка, коли він наблизився до неї, і переступив поріг її Роберт прикро невдоволений сам собою й усім навколишнім.
Розділ V
ЛОРИНЕ ПРОХАННЯ
Того ж вечора після вечері Роберт Макінтайр виклав батькові й сестрі все, що побачив у цей день. Його настільки переповнювали враження, що він просто мусив поділитися ними. Тож радше задля власної втіхи, а не для того, щоб заспокоїти їхню цікавість, заходився він жваво розписувати всі дива, які йому випало побачити: незмірне багатство, справді королівську скарбівню коштовного каміння й золота, мармур на кожному кроці, вигадливі механічні пристрої, безоглядні розкоші й цілковите легковаження грішми з боку господаря. Добру годину розмальовував він ті чудеса, що йому показали, а насамкінець не без гордості повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рафлс Гоу і якою цілковитою довірою його наділено.
Двоє Робертових слухачів по-різному сприйняли те, що їм розповіли. Старий Макінтайр з гіркою посмішкою на устах відхилився на спинку крісла, його сухорляве обличчя вкрилося тисячею зморщок, а в маленьких очицях зблиснули заздрощі й пожадливість. Висхла пожовкла рука старого стислася в кулак, аж суглоби здалися зовсім білими при світлі лампи. Лора, навпаки, вслухалась у братову мову, нахилившись уперед і напіврозтуливши уста, щоки її пашіли. Роберт переводив погляд то на одного, то на другу, і йому видавалося, що він ще ніколи не бачив батька таким злим, а сестру — такою прегарною.