— Ну? — мовив він, украй зухвало дивлячись на мене. — А далі що?
Деякий час мені, очевидно, треба було прикидатися, бо інакше інтерв'ю наше на тому й урвалося б.
— Ви були такі ласкаві, що призначили мені побачення, сер, — сумирно відповів я, подаючи йому конверт.
Челенджер вийняв із шухляди мого листа й поклав на стіл перед собою.
— А! Ви той самий молодик, що не розуміє написаного звичайною англійською мовою? Але мої загальні висновки, здається, сподобилися вашої похвали?
— Безперечно, сер, безперечно, — захоплено підтвердив я.
— Ти диви! Це серйозно зміцнює моє становище, чи ж не так? Ваш вік і ваша зовнішність надають подвійної ціни вашій підтримці. В усякому разі, ви виглядаєте краще, піж табун тих віденських свиней, спільне рохкання яких ображає мене не більше, ніж самотнє рохкання британського кабана, — і він так зиркнув на мене, що зробився схожим на представника згаданої тільки-но породи.
— Вони, звісно, негідно повелися на конгресі, — зауважив я.
— Запевняю вас, що я й сам не дав себе скривдити і зовсім не потребую ваших симпатій. Стати спиною до стіни й обличчям до своїх ворогів — у такій позі Джордж Едвард Челенджер почуває себе якнайкраще. А тепер, сер, по змозі скоротімо ваш візит: вам він навряд чи буде приємний, а мені — й поготів. Ви, здається, хотіли дістати від мене додаткові пояснення до деяких тверджень, висунутих у моїх тезах?
Він поводився так прямолінійно, що дуже важко було мені викручуватись. Але я все-таки мусив вести свою гру далі та чекати слушнішого моменту. Здаля воно здавалося досить простим. Невже ж моя ірландська кмітливість зрадить мене саме тепер, коли вона мені найбільше потрібна?
Пара сіро-блакитних очей прошила мепе гострим поглядом.
— Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув він.
— Я, звичайно, початківець у науці, — мовив я, дурнувато усміхаючись. — На щось більше я й не можу претендувати. Але мені здається, що до Вейсманової теорії ви поставились трохи суворо. Хіба ж докази, одержані останнім часом, не свідчать… про зміцнення позицій Вейсмана?
— Які докази? — загрозливо-спокійно спитав Челенджер.
— Ну, та не так, щоб прямі якісь докази. Я радше маю на увазі загальний напрямок сучасної наукової думки…
Він нахилився вперед і пильно втупився в мене.
— Ви, я думаю, знаєте, — сказав він, затинаючи пальця, — що черепний індекс — це фактор константний?
— Звичайно, — притакнув я.
— А телегонія ще й досі викликає сумнів?
— Безперечно.
— І що зародкова плазма відмінна від партеногенетичного яйця?
— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своїм власним нахабством.
— І що ж це все доводить? — приязним і вкрадливим тоном поцікавився професор.
— І справді, що ж це доводить? — промимрив я. — Справді.
— А хочете, я скажу? — буркнув він.
— Дуже прошу.
— Це доводить, — гримнув професор, ураз розпалюючись, — це доводить, що ви — найзухваліший самозванець у цілому Лондоні! Підлий, улесливий газетярисько, в якого наукових знань не більше, ніж порядності!
Він схопився на ноги, і очі його розжеврілись, немов у божевільного. Хоч яка була напружена хвилина, я все-таки помітив, що він був коротун, бо голова його ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, уся потуга якого зосереджувалась у тулубі та в мозку.
— Усе це нісенітниця! — вигукнув він, спираючись руками на стіл і виставляючи наперед голову. — Все, що я сказав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукового погляду. Невже ви гадаєте, що вам по силі змагатися зі мною, — вам, з вашим курячим мозком? Ви думаєте, що ви всемогутні, ви — нікчемні перодряпи! Вам здається, що, похваливши когось, ви можете звеличити його, а ганьблячи — звести зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо запобігати вашої ласки та шукати вашої підтримки? Бо ж ви можете і підперти когось, і з багном змішати. Плазуни ви нещасні, знаю я вас. Але ви перейшли межу. Ви втратили почуття міри. Надулись, як балони! Я поставлю вас на належне місце. Ні, сер, ви не зіб'єте з ніг старого Челенджера. Він ще доброго завдасть вам чосу. Він попереджав вас, перестерігав, а ви все ж таки прийшли. Що ж, це ваша власна провина. Фант, містере Мелоуне. За вас фант! Ви грали в небезпечну гру, і, здається мені, програли.