Розділ XIII
НІЧНА ПРИГОДА
Коли повернулася Лора, їй ні слова не сказали про сцену, що сталася, поки її не було. Вона була весела, як ніколи, і жваво цокотіла про свої покупки, — про підготовку до весілля і тільки раз у раз дивувалася, чого Це не приходить Рафлс Гоу. Але коли запав вечір, а від нього не було ані звістки, вона занепокоїлась.
— Чому він не прийшов? — промовила вона. — Це вперше після наших заручин, коли за весь день ми не бачилися.
Роберт виглянув у вікно.
. — Надворі вітряно, і сильно дощить, — зауважив він. — Гоу, мабуть, таки не прийде.
— А бідний Гектор приходив і в ясну погоду, і в дощ, і в сніг. Але, правда, він же моряк, йому це не дивина. Я тільки маю надію, що Рафлс не захворів.
— З ним було все гаразд, коли я бачив його сьогодні вранці, — відказав брат, і знову запала мовчанка, тільки дощ безупинно порощав у шибки вікон та вітер завивав серед гілля берестів.
Старий Макінтайр увесь вечір просидів у кутку, втупившись у вогонь каміна й гризучи нігті, а зморшкувате його обличчя було зловісно насумрене. Порушивши свою звичку, він не пішов до шинку, а рано подався до себе в кімнату, так і не озвавшись до дітей. Лора й Роберт ще якийсь час сиділи й гомоніли біля вогню, — дівчина без угаву лопотіла про тисячі чудес, які вона натворить, ставши господинею Великого Палацу. Тепер, коли не було поруч майбутнього чоловіка, балачка її менше торкалася філантропії, і Роберт не міг не помітити, що про карети, сукні, прийоми й подорожі до далеких країн вона розводилася з таким самим запалом, як недавно про притулки для вбогих та організацію доброчинних заходів.
— Гадаю, коні сірої масті найкращі, — говорила вона. — Гніді теж гарні, але сірі ефектніші. Нам вистачить карети й ландо, та ще, мабуть, треба буде двоколку для Рафлса. У нього ж ціла каретня і стайня, хоч він ніколи не виїздить, і я певна, що ці півсотні коней просто передохнуть, застоявшись, або у них печінка ожиріє, як у тих стразбурзьких гусей, бо ж він не їздить ані верхи, ані в каретах.
— Але, сподіваюся, ви оселитесь тут усе-таки? — спитав брат.
— Так, тільки нам потрібен буде й будинок у Лондоні, щоб відбувати там сезон. Звичайно, зараз я не збираюся пропонувати якихось змін, але згодом буде інакше. Я певна, що Рафлс зробить так, як я попрошу. Він-може собі скільки хоче торочити про те, що не потребує почестей, однак я воліла б мати якусь віддяку за прояви громадського доброчинства. Я певна, якщо він здійснить бодай половину з того, що наміряється, йому нададуть титул пера — можливо, зроблять лордом Темфілдом, а я тоді, звісно, стану леді Темфілд. Тож як тобі це сподобається, Бобе?
Вона зробила величний реверанс і закинула назад голову з таким виразом, немов їй зроду судилося носити корону.
— Батькові неодмінно призначать пенсію, — додала вона, помовчавши. — Він діставатиме достатню суму на рік, але з умовою, що житиме окремо. Щодо тебе, Бобе, то я ще не знаю, що ми придумаємо. О, настановимо тебе президентом Королівської академії, якщо тільки це можливо за гроші.
Було вже пізненько, коли вони перестали будувати повітряні замки й розійшлися по своїх кімнатах. Але Роберт був такий збуджений, що його не брав сон. Адже цього дня сталися події, що й людину з міцнішими нервами могли б вибити з колії. Вранішнє одкровення Гоу й фантастичні з'яви, свідком яких він став у лабораторії, величезна таємниця, яку йому було довірено. Потім розмова з батьком удень, незгода між ними, несподівана поява власника Великого Палацу. А врешті ще балачка з сестрою розколошкала йому уяву й вже зовсім позбавила сну. Марно він крутився з боку на бік у ліжку та снував з кутка в куток по кімнаті. Він не просто не міг заснути, а був страшенно розбурханий, нерви його були напружені до краю, чуття загострені, як ніколи. Що йому зробити, аби привернути сон? Нараз Робертові стрілила думка про пляшку бренді внизу — чарочка якраз може виявитися снодійною.
Він відчинив двері своєї кімнати і раптом уловив вухом, як хтось повільно й покрадьки ступає сходами. Лампа у нього в кімнаті не горіла, тож видно було попереду тільки тьмяний вогник тоненької свічки й довгу чорну тінь на стіні. Роберт постояв без руху, пильно вслухаючись. Хода тепер долинала з передпокою: він розчув, як обережно крутнувся ключ у вхідних дверях. За мить увірвався подув холодного вітру, свічка погасла і почувся різкий стук — двері зачинено знадвору.
Роберт не міг відійти з дива. Хто цей нічний сновида? Не інакше, як батько. Але яка це потреба погнала його надвір о третій годині ночі? Та ще й за такої негоди! З кожним поривом вітру дощ так запекло лопотів у шибки спальні, наче ось-ось мав удертися всередину. Скло торготіло в рамах, дерево за вікном тріщало й стогнало, коли велике його віття гойдалося під натиском бурі. Що ж то за причина, аби вигнати людину з хати у таку нічну непогідь?!