Выбрать главу

Роберт сквапно черкнув сірником і запалив лампу. Батькова спальня була навпроти його власної, і двері до неї стояли напівотвором. Він розчинив їх ширше й розглянувся по кімнаті. Там було порожньо. Постіль на ліжку навіть не зім'ята. Єдиний стілець стояв під вікном, на ньому старий, певно, й сидів відтоді, як вийшов з вітальні. Ніде не видно було ні книжки, ні газети, ні чогось іншого, що допомогло б збавити час, — тільки на лутці вікна лежав ремінь для бритви.

Роберт аж похолов, відчувши раптом наближення якоїсь невідомої небезпеки. Щось лиховісне було в цій нічній батьковій виправі. Роберт пригадав, як старий супився вчора, яке він мав стягнене обличчя, які погрози висловлював. Таки так, щось недобре за цим усім криється. Але, може, ще не пізно відвернути лихо? Будити Лору не варто. Чим вона може тут допомогти? Він хутко вдягся, накинув пальто і, схопивши берета й тростину, вибіг услід за батьком.

Коли він опинився на вулиці, його мало не збив з ніг вітер, тож довелося ступати вперед, нахилившись боком. Легше стало йти, коли він звернув у бічний провулок, де його з одного боку прикривав високий насип та паркан. Дорога, однак, перетворилася на квашу, та ще й дощ безнастанно шмагав. Ніде не було ні живої душі, та Роберт і не мав потреби нікого розпитувати: він і сам гаразд знав, куди подався батько.

Залізна брама, що вела до Великого Палацу, була прочинена, і Роберт упевнено попрошкував посипаною жорствою алеєю під ялинами, з яких скрапував дощ. Що має намір зробити батько, діставшись до самого будинку? Чи тільки вистежувати й нюшити, а чи хоче перестріти господаря й вилити йому свої жалі? Чи, може, за його дивними нічними походеньками чаїться якийсь чорніший, зловісніший задум? Роберт згадав нараз про ремінь для бритви, і холодний жах оперезав його. Він кинувся бігти й за хвильку був уже коло під'їзду.

Тут панувала, хвала Богові, тиша. Роберт зупинився біля великих німотних дверей і уважно прислухався. Не чулося нічого, крім шуму вітру й дощу. Де ж тоді подівся батько? Якщо він хоче потрапити всередину, то не полізе ж через вікно, адже він чув пояснення Рафлса Гоу, які застережні заходи передбачені у нього проти можливих грабіжників. Аж це раптом йому сяйнуло: а оте одне вікно, що не захищене? Як то було необачно з боку Гоу — розповісти їм про нього! Середнє вікно н лабораторії. Якщо він, Роберт, запам'ятав це, то й старий, либонь, теж! Ось де небезпека!

Ледве завернувши за ріг будівлі, він переконався, що припущення його були небезпідставні. У лабораторії горіла електрика, і прямокутники трьох великих вікон яскріли на тлі навколишньої темряви. Середнє вікно було відчинене і, зупинившись на ньому поглядом, Роберт побачив, як темна по-мавпячому гнучка постать скочила на лутку й зникла всередині приміщення. Тільки на мить обрис її промайнув напроти світла, але Роберт устиг розпізнати, що то батько. Навшпиньки син підбіг до лабораторії і заглянув у відчинене вікно. Разюче видовище постало перед його очима.

На скляному столі лежало близько десятка брусків золота, таких самих, які він бачив попереднього дня, — їх ще не сховали до кімнати-скарбівні. Оце ж до них і кинувся старий, мов на свою законну здобич. Він усім тілом навалився на стіл, обхопив руками золото, припадав до нього обличчям, щось наспівуючи й бормочучи. Під ясним і рівним світлом, серед цих велетенських шестерень та дивовижних пристроїв ця невеличка темна постать, що захланно обіймала золоті зливки, здавалася чимось химерним і водночас жалюгідним.

Хвилин п'ять чи й більше стояв Роберт у темряві під дощем, втуплений у цю чудернацьку прояву, що завмерла над золотом, пестячи його й голублячи кістлявими руками. Роберт усе не міг зважитись, що ж йому робити, коли це, одвівши погляд від постаті в центрі, він побачив таке, що у нього вирвався скрик подиву, тут-таки й заглушений завиванням бурі.

У кутку кімнати стояв Рафлс Гоу. Звідки він там узявся — Роберт не розумів, хоч ладен був закластися, що спершу його там не було. Він стояв мовчки, в довгому темному халаті, руки навхрест на грудях, на білому обличчі гіркий усміх. Старий Макінтайр, здавалося, помітив його ту ж мить, що й син, бо відразу лайнувся і ще міцніше припав до скарбу, косячи на господаря злостивим поглядом.

— Так ось до чого дійшло! — промовив нарешті Гоу, ступаючи крок наперед. — Ви до того скотилися, містере Макінтайре, що вдерлися в мій дім, як звичайний злодій. Ви знали, що це вікно незахищене. Це я вам сам сказав. Але я не сказав вам, що тут у мене передбачено відповідний сигнал, коли хтось непроханий спробує сюдою влізти. Але щоб саме ви стали цим непроханим гостем! Ви!