Невдовзі після сніданку до власника Великого Палацу завітав містер Сперлінг, вікарій, стривожений лихими чутками, що дійшли до його вух. Гоу було приємно погомоніти з ним: жвава й бадьора балакучість старого священнослужителя наче підносила його, на дусі у цю хвилину похмурих і невеселих роздумів.
— Чи ж ти ба! — забідкався вікарій. — Це дуже зле, справді дуже зле. Став як не при собі, ви кажете, і нема надії, щоб одужав! Боже мій, Боже! Тож-то я помічав, як він змінився останні тижні. Скидався на людину, в якої щось тяжить на душі. А як ся має містер Роберт Макінтайр?
— О, з ним усе гаразд. Він був у мене сьогодні вранці, коли з батьком стався цей напад.
— Ага. Але з цим юнаком теж зайшла зміна. Я завважив, що він уже не такий, як був давніш. Ви вже даруйте мені, містере Рафлсе Гоу, коли я висловлю вам одну серйозну пораду. Я ж бо не тільки духовний пастир, а й за віком можу бути вам батьком. Ви — дуже багата людина і дуже шляхетно послуговуєтеся своїм багатством, атож, добродію, шляхетно. Я не думаю, щоб знайшовся бодай один з тисячі, хто повівся б на вашому місці так шляхетно, як ви. Але чи вам не здається, що ваші гроші іноді справляють негативний вплив на тих, хто навколо вас?
— Так, я й сам часом цього побоююся.
— Даймо спокій старому містерові Макінтайру. Можливо, було б несправедливо згадувати його в цьому зв'язку. Але ось візьмім Роберта. Він раніше виявляв таке велике зацікавлення у своєму фахові, так серйозно ставився до мистецтва. Коли, бувало, не перестрінеш його, він зразу ж починає ділитися своїми планами, розповідає, як йому працюється над останньою картиною. Він був такий честолюбний, енергійний, покладався лише на власні сили. А тепер він зовсім не працює. Я знаю певно, що Роберт уже два місяці навіть пензля до рук не брав. Замість пильно студіювати мистецтво він зробився ледарем, ба навіть гірше — звичайним дармоїдом. Ви вже даруйте, що я так навпростець вам кажу.
Рафлс Гоу сидів мовчки і тільки з розпачем розвів руки.
— І ще слід дещо сказати про наших городян, — повів далі вікарій. — Ваша доброта, здається, виявилася трохи надмірною і не завжди доречною. Тож люди почали менше покладатись на самих себе, стали легковажніші, ніж були. Ось є такий собі Блекстон, старший чоловік, у нього недавно вітром зірвало дах на корівнику. Він досі був заповзятий. Якби у нього таке трапилося три місяці тому, він виліз би драбиною на дах і за два дні й полагодив усе. А тепер він сидить, згорнувши руки, й пише листи, бо знає, що коли це дійде до ваших вух, ви зразу ж і направите його шкоду. Або ось старий Елері! Правда, він і раніше був злидарем, але принаймні хоч робив щось, якось давав собі раду. А тепер ані пальцем об палець не вдарить, лише смалить люльку й плітки розводить від ранку до ночі. Але найгірше, що не тільки тим на зле виходить, кому ви допомагаєте, а й тих розбещує, кому нічого не перепало. Вони почуваються скривдженими, бо де ж пак — інші дістали те, на що й вони мають таке саме право, а от їх обійдено. Справи вже набрали такого прикрого розмаху, що я подумав собі: треба поговорити з вами про це. Як правду казати, то воно й для мене щось нове. Я звик був дорікати своїм парафіянам, що вони замало виявляють доброчинності, тож трохи дивно мені дорікати комусь за надмірну доброчинність. Що ж, це благородна вада.
— Але я вам дуже вдячний, що ви відкрили мені очі, — відповів Рафлс Гоу, тиснучи руку доброму священнослужителеві. — Я неодмінно буду тепер обачливіший у цих справах.
Поки вікарій не пішов, Гоу стримував себе, щоб здаватися спокійним і незворушним, та коли лишився один, усамітнився у своєму скромному покої, кинувся на ліжко і, припавши лицем до подушки, зайшовся риданням. Він, найбагатший з усіх людей в Англії, почував себе цього дня найнещаснішим. Як же йому скористатись тією величезною потугою, яку він має? Кожен його добродійний вчинок обертається на прокляття. Його наміром було зробити стільки добра, а от наслідки виходять такі жахливі. Здавалося, наче сам його розум заражений проказою, і вона перекидається на всіх, хто опиняється близько до нього. Його доброчинність, спрямована на такі шляхетні цілі, так дбайливо виважена, немовби затопила отрутою всю околицю. І якщо в малому наслідки його вчинків такі лихі, то звідки він може мати певність, ніби з масштабнішими планами йому краще поведеться? Якщо він не може сплатити боргу котрогось простого селюка, не порушивши при цьому великих законів причини й наслідку, які лежать в основі всіх речей, то як же сподіватись на те, що він збагатить народи, втручаючись у складний перебіг торгівлі або намагаючись забезпечити всім необхідним великі маси людності? Його пройняв жах від безміру проблем, що постануть перед ним, коли він наробить таких помилок, яких з усіма своїми грішми не годен буде виправити. Шлях, накреслений провидінням, — це прямий шлях. А він, напівсліпе створіння, бере, на себе сміливість звернути цей шлях кудись убік, змінити його й випростати. То чи ж стати йому доброчинцем? А може, з нього вийде такий лихочинець, що й світ подібного не бачив?