Цю коротеньку промову він виголосив, відрубуючи кожне слово, мов лектор перед аудиторією. Обернувшись обличчям просто до мене, він сидів на своєму обертовому кріслі, відхиливши голову назад, настовбурчившись, як велика жаба, і примруживши трохи зневажливо повіки. Потім раптом повернувся до мене боком, через що мені було видно лише його червоне вухо та скуйовджене волосся. Він став длубатись у стосах паперу на столі, видима річ, шукаючи чогось. Нарешті я побачив у нього в руках щось схоже на пошарпаний старий альбом для малюнків.
— Я збираюся розповісти вам дещо про Південну Америку, — почав Челенджер, знову дивлячись на мене. — Тільки дуже прошу — ані одного зауваження. Насамперед вам треба усвідомити: все те, що я розповідатиму, ви без мого спеціального дозволу не матимете права. переказувати ніде й нікому. А цього дозволу, оскільки я собі уявляю. Ви ніколи не дістанете. Зрозуміло?
— Але ж це занадто суворі умови, — запротестував я. — Адже правдивий звіт…
Челенджер поклав альбом назад на стіл.
— В такому разі бувайте здорові. Бажаю вам усього найкращого.
— Ні, ні! — скрикнув я. — Я згодний на всі умови. У мене ж нема вибору.
— Таки нема.
— Що ж, тоді я обіцяю.
— Слово честі?
— Слово честі.
Він зміряв мене зухвалим і сповненим недовіри поглядом.
— А звідки я знаю, яка вона у вас, та честь?
— Ну, сер, — не стримався я, — це вже занадто! Я ще нікому в житті не дозволяв так ображати себе.
Цей вибух обурення, здається, більше зацікавив, аніж вразив його.
— Круглоголовий тип, — пробурчав він. — Брахіцефал, сірі очі, чорне волосся з ознаками негроїда. Ви кельт, я гадаю?
— Я ірландець, сер.
— Ірландець? Корінний?
— Так, сер.
— Тоді все ясно. Отже вважайте: ви дали мені слово честі, що не зрадите моєї до вас довірливості. Мушу попередити, що довірливість ця далеко не невичерпна. Але хоч би там як, а ті невеличкі відомості, що їх я уділю вам, становитимуть для вас певний інтерес. Перш за все, ви, напевне, знаєте, що два роки тому я відбув подорож до Південної Америки. Подорож, яка в історії науки увійде до золотого її фонду. Метою цієї подорожі було перевірити деякі твердження Волеса та Бейтса. А це можна було зробити лише в тих самих умовах, в яких проведено й перші спостереження. Якби моя експедиція і не мала ширших наслідків, то й тоді вже вона цілком із наукового погляду виправдала б себе, але те, що я побачив там, дало зовсім новий і свіжий матеріал для науки.
Ви, певно, знаєте — хоч за нашої напівкультурної доби ви, мабуть, цього не знаєте, — що деякі місцевості в басейні Амазонки досліджено лише частково і що ця річка має численні притоки, багато з яких ще не нанесено навіть на карти. Я хотів одвідати ці малознані краї та вивчити їхню фауну, щоб здобути матеріал для кількох розділів великої монументальної праці в галузі зоології, яка, сподіваюся, виправдає моє земне існування. Закінчивши цю свою роботу й повертаючись-уже назад, я випадково спинився на ніч у маленькому індіанському селищі коло самого гирла однієї з приток Амазонки; де саме ця притока і яка її назва — цього я не скажу. Тамтешні тубільці належать до племені кукама. То дуже приязний, але напівзвироднілий народ, розумові здібності якого навряд чи перевищують здібності пересічного лондонця. Ще коли я вибирався в експедицію і йшов проти води, мені пощастило вилікувати декого з цих індіанців і взагалі вразити їх своєю особою, тим-то не дивно було, що вони ревно чекали мого повернення. З їхньої жестикуляції я зрозумів, що хтось потребує моєї медичної допомоги, тож разом із їхнім ватажком пішов до однієї в халуп. Ввійшовши туди, я побачив, що пацієнт, до якого мене кликали, тільки-но помер. На мій подив, то виявився не індіанець, а білий — справжня біла людина з ясним волоссям і деякими ознаками альбіноса. Одягнений в якесь дрантя, він мав страшенно виснажений вигляд, і все тіло його свідчило про тривалі страждання. Скільки я міг зрозуміти з розповіді тубільців, він був для них зовсім чужий і прийшов у їхнє селище з лісової хащі вкрай знеможений.
У головах небіжчика лежала його дорожна торба, і я уважно переглянув її вміст. На ярличку, прикріпленому всередині, було написано ім'я померлого: «Мепл-Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічіган». Перед цим ім'ям я завжди охоче скину капелюха. Не буде перебільшенням, що коли мої заслуги визнають, воно стоятиме поряд з моїм. Речі в торбі вказували на те, що він був художник та поет, і подорожував, шукаючи нових вражень. Я не маю себе за фахівця в цих справах, але, на мою думку, вірші, що їх я знайшов у торбі, не дуже були вправні. В торбі лежало також кілька таких собі ескізів з краєвидами річки, скринька з фарбами, скринька з кольоровою крейдою, пара пензлів, оця вигнута кістка, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Мухи та метелики», дешевий револьвер і кілька патронів. З убрання там не було нічого, — може, він загубив його, подорожуючи, або й взагалі не мав. Оце й усе, що знайшлося в торбі того мандрівного представника американської богеми.