Выбрать главу

Рокстон підійшов до дубової шафи й відчинив дверцята. Переді мною були блискучі металеві цівки, що стояли рядком, як труби органа.

— Подивімось, чи не можна вибрати для вас чогось із моєї колекції, — сказав лорд.

Одну по одній витягав він з шафи чудові рушниці, відкривав та закривав їх, клацав замком і потім знову ставив на місце, пестливо погладжуючи, наче мати, що голубить дитину.

— Це «Бланд 577», на розривну кулю. Нею я вклав отого здорового молодця, — він зиркнув на білого носорога. — Стояв би я на десять ярдів ближче, бути б мені в колекції у нього.

На кулю вся його надія, Лиш нею слабосилий подола.

Ви, мабуть, знаєте Гордона? Це поет, що оспівує коня, рушницю і того, хто вміє давати раду з обома. А це ще одна дуже корисна штука — калібр 470, з далекоміром, подвійний ежектор, чудовий приціл. Цією рушницею я скористався три роки тому проти перуанських рабовласників. Там мене мали за справжній бич Божий, хоч ви не знайдете мого імені в жодних офіційних джерелах. Бувають справи, юний мій друже, коли кожному з нас доводиться ставати в обороні прав людини та справедливості, бо того вимагає наше сумління. Отож я мусив там розпочати війну на власну руч. Сам оголосив її, сам провів і закінчив. Кожна ось ця зарубка на моїй рушниці — то убитий мною кат невільників. Чималенька колекція, га? Оця найбільша — за Педро Лопеса, короля всіх тих рабовласників: я вбив його над річкою Путомайо. О! Це саме підійде для вас. — Він витяг з шафи чудову рушницю, інкрустовану сріблом. — Добре начищена, на п'ять набоїв. На неї можете звірити своє життя.

Він передав мені рушницю й зачинив шафу.

— А до речі, — спитав він, знову вмощуючись у кріслі, — що ви знаєте про професора Челенджера?

— До сьогоднішнього дня я ні разу його й не бачив.

— Так само і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож на поклик людини, якої не знаємо. Він справив на мене враження задерикуватого дивака. А вчені колеги-професори, здається, не дуже люблять його. Чому вас зацікавила ця справа?

Я стисло розповів йому свої вранішні пригоди. Лорд Джон уважно вислухав мене, а потім видобув з шухляди карту Південної Америки й розгорнув її на столі.

— На мою думку, все, що казав він вам, все до останнього слова — щира правда. І завважте, — серйозним тоном додав лорд Джон, — я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих матеріях. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає континенту величнішого, багатшого й чарівнішого за той, який лежить між Дарієнською затокою і Вогняною Землею. Люди ще не знають його й не уявляють собі, що він може дати. Я пройшов цей континент з краю до краю і перебув там два засушливі сезони, коли воював з тими рабовласниками. Живучи там, я не раз чув від індіанців легенди про всякі такі речі, і вони, безперечно, грунтуються на чомусь реальному. Що ближче знайомишся з цією землею, юний мій друже, то більше переконуєшся, що там будь-що можливе, будь-що. Там тільки річки правлять за природні шляхи сполучення, а що поза долинами тих річок — невідомо. Ось тут, наприклад, на плато Мато-Гроссо — він сигарою показав місце на карті, — або трохи вище, де сходяться кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челенджер, Амазонка зрошує п'ятдесят тисяч квадратних миль території під несходимими лісами. А це ж площа майже цілої Європи! Ми в вами можемо перебувати один від одного на відстані дороги між Шотландією й Константинополем і водночас будемо в одному й тому самому величезному бразильському пралісі. Людина щойно почала пробивати перші стежки в тих джунглях! Та й не дивно: на річках сила водоспадів, бува, з перепадом води у сорок футів, а половина країни — непролазне болото. Чого б у такій країні не бути чомусь новому та незвичайному? І чого б відкриття ці не могли зробити саме ми? До того ж, — додав він, і похмуре його обличчя засвітилося радістю, — там перед вами на кожному кроці ризик. А я вже стільки зазнав пригод у житті, що без цього не можу. Тож-бо життя може тіпати мене як схоче, — а я ще й тішуся цим. Ризик, юний мій друже, надає особливої присмаки нашому існуванню. Після нього ще дужче хочеться жити. Ми занадто розманіжились, притьмяніли й звикли до вигод. А про мене, то дайте мені обшир та простір, дайте рушницю в руки, і я подамся на пошуки того, що варто б знайти. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані, але полювати на таких химерних тварин, які можуть приснитись хіба після надто важкої вечері… та це ж зовсім незвідане відчуття! — Передбачаючи таке майбутнє заласся, лорд Джон аж засміявся від радості.