По цих словах він крутнувся на п'ятах, і через хвилину з палуби пароплава я побачив, як його присадкувата постать простувала до станції.
А тепер ми вже вийшли у Ла-Манш. Ось останній дзвоник, щоб здавали листи. Зараз нас покидає лоцман.
Тож «уперед пливи, мій кораблю!». Побажаймо ж усього найкращого тим, кого ми лишаємо на батьківщині, а собі — щасливого повороту.
Розділ VII
«ЗАВТРА МИ ЗНИКАЄМО В НЕВІДОМОМУ…»
Я не буду надокучати тим, до кого дійдуть ці рядки, описом нашої чудової подорожі океанським пароплавом, не стану розповідати й про тижневу зупинку в Парі. Обмежуся лише вдячністю компанії «Перейра-да-Пінта», що надала нам неоціненну допомогу, коли ми закуповували спорядження, і коротенько зазначу переїзд Амазонкою, що її широкі, повільні й каламутні води ми краяли кораблем хіба трохи меншим за той, на якому перепливали Атлантичний океан.
Нарешті, поминувши Обідоську протоку, ми добулися до міста Манаоса. Тут представник британсько-бразильського торговельного товариства містер Шортмен урятував нас від не вельми принадливого проживання в місцевому готелі. В його гостинній фазенді перебули ми, доки настав день і година розрізати конверт згідно з волею професора Челенджера. Але перше ніж розповісти про несподівані події того дня, я хотів би докладніше змалювати моїх англійських супутників і тих з місцевої людності, кого ми найняли тут для потреб нашої виправи. Я говорю цілком відверто, сподіваючись на вашу тактовність, містере Макардле, бо листи мої, перше ніж їх друкуватимуть, повинні перейти через ваші руки.
Наукові заслуги професора Самерлі відомі занадто добре, і нема потреби довше про них розводитись. Він, як виявилося, був підготований до нашої важкої експедиції значно краще, аніж спершу видавалося. Його довге, худе й жилаве тіло не знає втоми, і ніякі зміни в довколишніх обставинах не можуть вплинути на його суху, саркастичну й часто-густо дуже несимпатичну вдачу. Не зважаючи на те, що йому вже шістдесят п'ять років, я ні разу не чув, щоб він скаржився на невигоди, яких нам часом доводиться зазнавати. Я попервах думав, він обтяжуватиме нас своєю присутністю, але тепер бачу, що його витривалість не менша за мою. За характером він жовчний скептик. Від самого початку він не крився з тим, що вважає професора Челенджера несусвітнім брехуном, а про нашу подорож казав, що це величезна нісенітниця, що в Південній Америці ми не знайдемо нічого, крім небезпек та розчарування, і що нас візьмуть на глузи в Англії. Всі ці думки під час нашого переїзду від Саутгемптона до Манаоса він висловлював не раз, трусячи при тому своєю ріденького цапиною борідкою та кривлячи зневажливі гримаси.
Коли ми опинилися на суходолі, Самерлі трохи заспокоївся, захопившись красою та різноманітністю пташиного й комашиного життя навкруги, бо він справді-таки душею відданий науці. Цілі дні він снує лісом з рушницею та сіткою на метеликів, а ввечері класифікує свої набутки. Серед його інших дивацтв треба відзначити байдужість до власного зовнішнього вигляду, неохайність, надзвичайну неуважність, відданість ялівцевій люльці, якої він майже не виймає з рота. Замолоду він брав участь у кількох наукових експедиціях (зокрема був з Робертсоном у землі Папуа), і життя в таборі або на човні не новина для нього.
Лорд Джон Рокстон вдачею де в чому схожий на професора Самерлі, хоч в основному він цілковита протилежність його. На двадцять років молодший за професора, він так само кощавий та жилавий, як і той. Щодо його зовнішності, то опис її, оскільки пригадую, я вмістив у тих записниках, які залишив у Лондоні. Він дуже охайний і чепуристий, вбирається зазвичай у білий спортивний костюм, носить високі коричневі протимоскітні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей дії, він — скупий на слова, любить занурюватись у власні думки, але охоче відповідає на запитання й бере участь у загальній розмові, говорить уривчасто й залюбки вдається до жартів. Він напрочуд досконало знає ввесь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, скільки не кепкує з нього професор Самерлі. У лорда Джона приємний голос і спокійні манери, але в його блакитних очах відчувається непохитна рішучість і здатність шаленіти, коли він розлютується — прикмети, особливо небезпечні в людині, що вміє стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перуанські пригоди, тим-то мене страшенно вразило збудження, яке його поява викликала в тубільців над берегами Амазонки — вони-бо вбачають у ньому свого оборонця й опікуна. Подвиги Рудявого Ватажка, як вони прозвали лорда, стали в них уже легендою, але й дійсність, наскільки я потроху про неї дізнавався, мало чим перед легендою поступалася.