— Наш юний друг інколи має моменти просвітлення, — зауважив професор Челенджер, поплескуючи мене по плечу.
— Дощі ж там бувають! — додав я.
— Ач, яке тямуще! — мовив Челенджер. — Єдина хиба в його міркуваннях полягає в тому, що ми з безперечною очевидністю встановили відсутність будь-яких рівчаків по боках кряжа.
— Куди ж, у такому разі, дівається вода? — не здавався я.
— Гадаю, що коли вода не стікає назовні, значить, вона збирається десь усередині.
— Отже, там є озеро?
— Схоже на те.
— І більше ніж імовірно, що це озеро лежить у колишньому кратері, — озвався професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного характеру. Тож хоч би як, а я впевнений, що поверхня плато похила до середини, і там міститься чимале озерце, звідки вода якимись підземними каналами просотується в Болото Яракака.
— А може, певний рівень води підтримується через випаровування, — висловив припущення Челенджер, і обидва професори вдалися в учену суперечку, яка для сторонніх була зрозуміла не більше за китайську грамоту.
На шостий день ми скінчили свій обхід навколо плато й повернулися до нашого табору під самотньою шпилястою кручею. Настрій в усіх був пригнічений, бо хоч як пильно ми приглядалися, піде не знайшли місця, звідки можна було б видертись нагору, — навіть найспритнішому скелелазові. А прохід через печеру, яким скористався був Мепл-Вайт, став тепер цілком неприступним.
Що ж нам лишалося робити? Запасів харчів, поновлюваних полюванням, поки що вистачало, але ж настане час, коли вони вийдуть. Місяці за два розпочнеться дощовий сезон, і наш табір знесе водою. А скеляста стіна була тверда як граніт, і вирубати в ній сходинки на таку височінь — забрало б більше часу, ніж мали ми в своєму розпорядженні, та й сил на це у нас не вистачило б. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирались якусь часину, а тоді, сказавши одне одному всього по кілька слів, уклалися спати. Пригадую, що останнє враження перед тим, як заснути, залишилось у мене від Челенджера. Обхопивши голову руками, вія присів розкаряч наче величезна жаба коло багаття і так заглибився у свої міркування, що не відповів навіть на моє «добраніч».
Але коли ми віталися вранці, то вже був зовсім інший Челенджер: його постать променилася радістю і самовдоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, і очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність з вашого боку. Тільки прошу, не висловлюйте її, не примушуйте мене червоніти». Його борода віддималася, груди були випнуті, праву руку він засунув за борт куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів у Трафальгар-сквері, де його постать стала б ще одним пострахом для городян Лондона.
— Еврика! — скрикнув він, зблиснувши білими зубами крізь чорну бороду. — Можете поздоровити мене, джентльмени, і поздоровте також один одного. Проблему розв'язано!
— Ви знайшли шлях нагору?
— Насмілююсь думати, що так.
— А де ж саме?
Замість відповісти, Челенджер тицьнув пальцем на самотню шпилясту скелю праворуч від нас.
Обличчя наші — мов принаймні — витяглися. Що на скелю можна видертися, ми йому вірили. Але ж між нею й плато лежало провалля!
— Ми ніяк через це провалля не переберемося, — зітхнув я.
— В усякому разі, ми добудемось вершини скелі, - сказав Челенджер. — А там я, можливо, розкажу вам про один засіб, що його намислив мій винахідливий розум.
Поснідавши, ми розпакували Челенджерів клунок з альпіністським знаряддям. Звідти професор видобув кружало цупкого легкого каната в сто п'ятдесят футів завдовжки, залізні гаки, клямри та інше причандалля. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі також відбув не одну високогірну експедицію, тож серед нас трьох я один був новак у цих справах. Проте моя сила й відвага мусили компенсувати брак досвіду.
Завдання це я не назвав би аж надто важким, хоч бували хвилини, коли волосся на моїй голові ставало лубом. Перша половина сходження була досить легка, але дедалі скеля стрімкішала, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, в'їдаючись ногами й руками в кожен найменший прискавок, у кожну найнепомітнішу щілину між камінням. Ні я, ні Самерлі нізащо не долізли б до вершини, якби не Челенджер. Хоч який він був грузький, а проте першим видряпався туди і кинув нам канат, обв'язавши його круг дерева на вершку скелі. За допомогою цього каната ми швидко подолали нерівну стіну й опинилися на невеличкому вкритому травою майданчику футів двадцять п'ять у перетині.
Перше, що впало мені в очі, коли я трохи віддихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, простягаючись на неосяжний обшир і зливаючись із блакитного млою на крайнебі, лежала чи не вся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великим камінням та зарослий папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені бамбукові хащі, крізь які ми продерлися, а ще далі рослинність ставала густішою й переходила у величезну пущу, либонь, на добрі дві тисячі миль.