Я, наче сп'янілий, милувався цим чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка рука професора.
— Сюди подивіться, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum![2] Візьміть собі за правило ніколи не оглядатись назад, завжди дивіться вперед, де нас чекає славетна мета.
Я обернувся в бік плато. Переді мною слалося плоскогір'я, покрайня смуга його, заросла зеленою торочкою кущів та поодинокими деревами, була так близько, що аж не вірилося: невже туди не можна добратися? Провалля, яке відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас то було однаково, що й сорок миль. Я обхопив однією рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли ії дивились на нас дрібненькі постаті індіанців. Крутизна внизу здавалася такою самою недосяжною, як і та, що була перед нами.
— Це й справді цікаво, — почув я нараз позад себе скрипучий голос професора Самерлі.
Озирнувшись, я побачив, що він з неабиякою цікавістю розглядає дерево, за яке тримався. Його рівна кора й невеликі жилкуваті листки нагадали мені щось дуже знайоме.
— Та це ж бук! — скрикнув я.
— Атож, підтвердив Самерлі. — Паш земляк у цій далекій країні.
— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — озвався Челенджер, — ба навіть — коли дозволите поширити вашу алегорію — ваш спільник. Цей бук урятує нас.
— А, міст! — здогадався лорд Джон.
— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Не дурно ж минулої ночі я цілу годину обмірковував наше безпорадне становище. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що Джордж Едвард Челенджер почуває себе найкраще, коли його заженуть у тісний кут. А вчора ми всі опинились у тісному куті, ви ж не будете цього заперечувати. Але там, де розум діє у злуці з енергією, це завжди дає добрі наслідки. Через це провалля треба перекинути міст. Оце ж він і є перед вами!
Ідея справді була блискуча. Дерево мало не менше шістдесяти футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перебратися через провалля було б не важко. Вибираючись на скелю, Челенджер узяв з собою топірця. Тепер він зняв його з плечей і простяг мені.
— У нашого юного друга є й м'язи, і витривалість, — промовив він. — Гадаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу, одначе, обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.
За його вказівками я зробив на дереві декілька зарубок, щоб воно падало в бажаному напрямі. Верхів'я його з природи хилилось у бік плато, і це полегшувало наше завдання. Ми з лордом Джоном взялися по черзі до роботи, і менш ніж за годину, гучно закректавши, бук завалився й занурив своє верхнє гілля в хащах з протилежного краю безодні. А сам стовбур відкотився від прикорня, аж здавалося, ще одна жахлива мить, і він полетить у провалля, Проте, гойднувшись іще трохи туди-сюди, він затримався понад самим краєчком майданчика. Міст до невідомої країни був готовий.
Ми всі мовчки потисли руку професорові Челенджеру, а він зі свого боку скинув бриля й віддав низький укліи кожному з нас.
— Я хочу першим ступити на незнану землю, — сказав він. — Безперечно, це буде цікавий сюжет для якоїсь майбутньої картини на історичну тему.
Він уже наблизився до мосту, аж нараз лорд Джон схопив його за полу.
— Любий товаришу, — рішуче заявив він. — Я цього не можу дозволити!
— Не можете дозволити, сер?! — голова професора відхилилася назад, а борода випнулась наперед.
— Коли справа торкається науки, я завжди скоряюся перед вами, бо ви людина вчена. Але тут уже моя парафія, тож будьте ласкаві слухатись мене.
— Як це «ваша парафія», сер?
— В кожного з нас свій фах. Я в даному разі — солдат. Ми збираємось завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці можна спіткати ворога. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, по-моєму, не слід.
Зауваження це було вельми серйозне, і знехтувати його не випадало. Челенджер шарпнув головою і знизав плечима.
— Гаразд, сер, але що ж ви пропонуєте?
— Цілком можливо, що серед тих онде кущів засіло якесь канібальське плем'я, чекаючи на свій сніданок, — сказав лорд Джон, дивлячись через прірву на той бік. — Тож аби не потрапити в казан з окропом, краще вжити застережних заходів. Будемо сподіватись, що там ніякої небезпеки немає, але діймо так, ніби вона існує. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою всі чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді поки один з нас переходитиме натойбіч, решта буде прикривати його своїми рушницями. А там він нехай пересвідчиться, що й для всіх нас нема ніякої небезпеки.