Обидвох професорів пройняв мовчазний екстаз. В своєму захопленні вони й не помітили, як побралися за руки й стояли, наче діти перед якимось великим дивом. Щоки Челенджера роздималися в янгельську усмішку, а з обличчя Самерлі зійшла скептична гримаса, поступившись місцем зачудуванню й захватові.
— Nunc dimittis![3] Що скажуть на це в Англії? — нарешті скрикнув він.
— Я, між нами, з точністю можу поінформувати вас, що скажуть на це в Англії, любий мій Самерлі, — промовив Челенджер. — Там скажуть, що ви безсоромний брехун і неук, — тобто то саме, що ви та й інші казали про мене.
— Навіть побачивши фотографії?
— Скажуть, що вони підроблені, любий Самерлі. Сфальсифіковані, і то незграбно!
— Навіть побачивши екземпляри цих тварин?
— Е ні, тоді вони в нас іншої заспівали б! Мелоун та його брудна «Щоденна газета» розхвалила б нас до неба. Отже, двадцять восьме серпня — день, коли ми вперше бачили п'ять живих ігуанодонів на галявині в Країні Мепл-Вайта. Запишіть це в своїх нотатках, мій юний друже, та пошліть їх до тієї своєї миршавої газетки.
— І приготуйтесь до того, що редактор дасть вам по шапці! — докинув лорд Джон. — На лондонських широтах усе це, юначе, має зовсім інший вигляд. Багато хто взагалі ніколи не розповідає про свої пригоди, боячись, що йому не повірять. І чи ж можна дорікати цим людям? За місяць чи два після повернення нам і самим усе це здаватиметься сном. То як ви назвали були цих страховищ, професоре?
— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Відбитки їхніх ніг знаходять у гастинських пісковиках Кенту й Сассексу. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було досить соковитого рослинного харчу. А потім умови змінилися, і тварини вимерли. Тут, очевидно, умови лишились незмінні, й вони вижили.
— Якщо нам пощастить повернутися звідси живцем, я неодмінно привезу з собою хоч одну голову такої тварюки, — сказав лорд Джон. — Як позеленіли б від заздрощів сомалі-угандські мисливці, коли б побачили її! Але не знаю, як на вашу думку, друзі, а по-моєму — ми ввесь час перебуваємо на волосинці від страшної небезпеки.
У мене також було відчуття постійної небезпеки й таємничості, що оточували нас. В сутінку між дерев раз у раз увижалась якась погроза, і невиразний жах стискав серце, коли ми дивилися на тіняве листя вгорі. Щоправда, страховища, яких ми допіру бачили, були якісь невразливі й вайлуваті. Вони навряд чи скривдили б когось. Однак у цій країні див, напевне, мешкали й інші тварини, і хто знає, яке хиже страхіття може вихопитись на нас із свого лігва серед каміння та кущів. Я поганенько обізнаний з передісторичним життям, але от пригадую, колись мені потрапила до рук книжка, де розповідалося про істот, для яких леви й тигри були б усе одно, що мишва для теперішнього кота. То що, як вони водяться й у лісах Країни Мепл-Вайта?
Того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — нам судилося зазнати ще однієї дивної пригоди. Від самої згадки про неї я й досі здригаюся. Коли галява з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, якимсь лихим сновиддям, то болото птеродактилів назавжди залишиться в нашій пам'яті диким кошмаром. Дозвольте ж розповісти, що саме трапилося.
Ми йшли лісом досить повільно — то через те, що чекали лорда Джона, який перебрав на себе роль розвідувача, а то через наших професорів, які на кожному кроці спинялись і захоплено милувались якоюсь квіткою або комахою, що, на їхню думку, належала до нової, незнаної відміни. Тримаючись правого берега струмка, ми вже пройшли дві чи три милі, після чого знову опинилися на широкій відкритій ділянці. Чагарі тут рідшали, і далі було повно хаотично нагромадженого каміняччя. Пробираючись серед того каміння та кущів, що подекуди сягали нам до грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що виповнювали повітря наче зовсім близько.
Аж це лорд Джон помахом руки зупинив нас, а сам пригинцем підбіг до купи скель. Ми бачили, як він глянув поверх того скелля і зробив жест крайнього подиву. Лорд Джон стояв там і роздивлявся, явно забувши, що ми майже поряд, але ось нарешті він підніс на знак перестороги одну руку й поманив нас до себе. З його поведінки я зрозумів, що за камінням було якесь дуже цікаве, а можливо, і небезпечне видовище.
Ставши поруч з ним, ми й собі заглянули по той бік брил. Перед нами була широка яма, можливо, бозна-колишній кратер давно погаслого невеликого вулкана. Вона мала форму чаші й на споді її, за кількасот ярдів від нас, стояли озерця зеленуватої нетечі, обмереженої очеретом. Місцина й так скидалася на відьомське таборище, а сцена, що там діялася, нагадала мені сьоме коло Дантового пекла. То було лігво птеродактилів. Цілі сотні їх там скупчилися. Круг озерець комашились малята, а в очереті на жовтуватих шкурястих яйцях сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних плазунів і виходило сичання та свист, що притягли до себе нашу увагу, і ще піднімався звідти нудотливий кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках, вони зовсім не рухалися, і їх можна було сприйняти за висхлі опудала, якби не ворушилися їхні червоні очі та не клацали часом у них дзьоби, коли поблизу пролітала якась необережна бабка. Велетенські перетинчасті крила вони позгортали на тулубі і здаля скидалися на гігантських старих жінок у гидотних шалях такого кольору, як павутиння, під якими виднілися бридкі їхні голови. Разом цих потвор, великих і малих, в ямі перед нами було не менш як тисяча.