Наші професори залюбки простояли б там і цілий день, так захопила їх нагода навіч придивитись до життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням, — очевидно, їжу цих істот, — і поздоровляли один одного, з'ясувавши, чому саме знаходять у шарах кембріджського зеленого пісковику стільки кісток летючого дракона. Тепер уже було ясно, казали вони, що птеродактилі, на зразок пінгвінів, жили табунами.
Нарешті Челенджер, силуючись довести Самерлі якусь тезу, що той заперечував, виткнув з-за скелі голову й мало не призвів до непоправного лиха. Найближчий до нас самець раптом пронизливо засичав і розгорнув свої двадцятифунтові перетинчасті крила, наче збирався знятися в повітря. Самиці й дитинчата з'юрмилися ближче до води, а вартові самці, один по одному, позлітали вгору. Дивно було бачити, як щонайменше сотня цих велетенських бридких істот закружляли над нами, немов ті ластівки. Проте невдовзі ми зрозуміли, що залишатися тут заради оглядин було просто нерозумно. Спершу огидні тварюки літали широкими колами, наче хотіли встановити правдивий розмір небезпеки, що загрожувала їм. Далі вони почали спускатись нижче, доки не опинилися зовсім над нашими головами, приглушуючи пас лопотінням своїх чорнющих крил — гул стояв такий, як на Гендонському аеродромі в дні спортивних змагань.
— Біжіть до лісу й держіться купи! — гукнув Рокстон, обертаючи дробовика прикладом угору. — Вони замишляють щось лихе.
Тільки надумали ми відступити, як коло самців уже зімкнулося над нами, вони майже торкалися наших облич своїми крильми. Ми били їх прикладами рушниць, удари ці падали на щось м'яке, але навряд чи дошкуляли цим тварюкам. Раптом з гулкого й чорнюще-лискучого. кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб простягся до нас. Тоді ще один дзьоб і ще, Самерлі зойкнув і рукою затулив скривавлено обличчя. Мене щось штовхнуло в потилицю, і я мало не зімлів під того штовхана. Челенджер упав на землю, і коли я нахилився допомогти йому підвестися, другий удар повалив мене просто на професора. В ту ж таки мить я почув постріл дробовика лорда Джона і, підвівши голову, побачив, як один птеродактиль з перебитим крилом, тіпається на землі, з широко роззявленого дзьоба прискає слина, хижі червоні очі бликають — ну чисто сатана із середньовічного малюнка. Несподіваний гуркіт пострілу налякав його одноплемінців, і вони, знявшись угору, знову закружляли над нашими головами.
— Тепер тікаймо! — вигукнув лорд Джон.
Ми майнули навпростець через кущі, але край самого лісу потвори знову напалися на нас. Самерлі вони збили з ніг. Ми підхопили його й кинулись під захисток дерев. Тут уже ми були в безпеці, бо між гіллям ці тварини це могли розгорнути своїх велетенських крил. Пошарпані й побиті, пошкутильгали ми до Форту Челенджера, але довго ще оглядалися на птеродактилів. Стежачи за нами, вони ширяли в блакитному небі і так високо, що знизу вдавалися з лісового голуба завбільшки. Тільки добувшись до самої гущавини лісу, здихалися ми своїх переслідувачів.
— Надзвичайно цікава й повчальна пригода, — сказав Челенджер, коли ми врешті спинилися, і він став водою із струмка зволожувати напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою розлючених птеродактилів.
Самерлі тим часом змивав кров з подзьобини на лобі, а я перев'язував болючу рану в себе на шиї. Лорд Джон постраждав менше: йому птеродактиль подер сорочку, але плече тільки ледь дряпонув.
— Варто відзначити, — вів далі Челенджер, — що в нашого юного друга — колота рана, тоді як лордові одірвано рукав — не інакше як зубами. Я дістав добрячий удар крилом у голову. Отже, ми познайомилися із найрізноманітнішими способами нападу з їхнього боку.