Я сидів і накидав план місцевості, аж доки стало так темно, що вже нічого не можна було розгледіти. Тоді я спустився до своїх товаришів, які нетерпляче дожидали мене.
Сьогодні я був герой дня. Це була моя власна ідея, я сам її здійснив і накреслив план, що заощадить нам цілий місяць блукань серед невідь-яких небезпек. Кожен з учасників експедиції врочисто потис мені руку. Однак перше, ніж роз'яснювати деталі свого плану, я мусив розповісти їм про зустріч на дереві з мавполюдиною.
— Вона весь час тут близько, — сказав я.
— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.
— Мене ні на хвилину не покидало відчуття, що якась ворожа сила зорить за нами. Я навіть казав вам про це, професоре Челенджере.
— Наш юний друг, справді, говорив мені щось подібне, — підтвердив той. — З-поміж нас він, очевидно, один, як носій кельтського темпераменту, здатний на такі тонкі почування.
— Вся теорія телепатії… — почав було Самерлі, натоптуючи люльку.
— … занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішуче урвав його мову Челенджер. — А скажіть-но, — звернувся він до мене з виглядом єпископа, що перевіряв знання учня недільної школи, — чи не помітили ви часом: притискає та тварина щільно свого великого пальця до долоні чи ні?
Якраз цього я не помітив.
— А хвіст у неї є чи нема?
— Ні, нема.
— А чи досить чіпкі в неї ноги?
— Мабуть, що так, бо інакше вона не могла б так швидко лазити по деревах.
— У Південній Америці налічують, якщо я не помиляюся (облиште ваші зауваження до іншої нагоди, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість різновидів мавп, але людиноподібних серед них немає. Тепер же виявляється, що вони є й у Південній Америці, хоч і не належать до типу волохатих горилоподібних мавп, властивих лише Сходові та Африці…
Глянувши на Челенджера, я ледь-ледь не бовкнув, що одного дуже близького їхнього родича я бачив і в Кесінгтоні.
— У цього тутешнього різновиду, — провадив далі Челенджер, — є борода, світлий колір тіла та обличчя — останнє, до речі, найпевніше засвідчує, що ця тварина живе у затінку дерев. Нам треба уточнити, до кого ближчий цей різновид — до мавпи чи до людини. Якщо слушне друге, то вона, ймовірно, являє собою те, що вульгарно звуть «відсутньою ланкою». З'ясувати це питання — наш невідкладний обов'язок.
— А отже й ні, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли завдяки енергії та кмітливості містера Мелоуна (я не можу не навести цих слів) ми маємо вже й карту, єдиний наш невідкладний обов'язок — видобутись цілими та неушкодженими з цієї проклятущої країни.
— З цієї колиски цивілізації! — вигукнув Челенджер.
— Ні, сер, темної плями на чолі цивілізації, — відрубав Самерлі. — Наш обов'язок — скласти звіт про те, що ми бачили, а дальші дослідження нехай собі провадить хтось інший. Адже ви самі з цим погодились до того, як містер Мелоун склав для нас цю карту.
— Що ж, — мовив Челенджер. — Я, правду кажучи, теж не матиму спокою, поки до відома наших друзів не дійде звіт про наслідки нашої експедиції. Але як вибратися звідси, я ще собі не уявляю. Хоча — не було досі жодної такої проблеми, з якою винахідливий мозок Джорджа Едварда Челенджера не міг би впоратися. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всю свою увагу зверну на розв'язання цієї проблеми.
На цьому і скінчилася суперечка. Того ж вечора при світлі багаття та свічки ми на основі мого начерку зробили першу карту втраченого світу. На карті знайшла місце кожна деталь, що її я завважав зі свого спостережного пункту на дереві.
— А як ми назвемо це? — олівець Челенджера зупинився на великому білому обводі, що позначав озеро.
— Чого б оце вам не скористатися з нагоди й не увічнити своє ім’я? — з властивою йому ущипливістю спитав Самерлі.
— Сподіваюся, сер, нащадки й без цього матимуть за що пам'ятати мене, — сухо відказав Челенджер. — Я маю достатньо й особистих своїх заслуг. А річки та гори потрібні лише неукам, щоб було з чим зв'язувати власні імена. Я таких пам'ятників не потребую.