Довгий час я лежав і стежив за цими мерехтливими кружальцями світла. До них було не менше десяти миль, але навіть на такій відстані я побачив, як вони іноді то пригасали, то знов яснішали, або й зовсім пропадали, коли їх, очевидячки, застувала чиясь тінь. Чого б не дав я, аби мати змогу видертись туди й зазирнути всередину, щоб опісля розповісти своїм товаришам, який вигляд і звички має людське плем'я, що живе в такому дивному місці! Зараз про це не могло бути й мови, але так само незаперечним було п те, що ми не могли погодитись піти звідси, не розвідавши докладніше про цих істот у печерах.
Озеро Гледіс — озеро, яке я сам відкрив! — лежало біля моїх ніг наче виповнене живим сріблом, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях з води виставали піщані коси. Тут і там на тихій поверхні озивалося життя — по воді розбігалися кола й брижі, або ж у повітря вистрибувала сріблобока луската риба, чи з-під води вигиналась аспидно-чорна спина передісторичного страховища. Один раз неподалік жовтої коси я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.
Незабаром мою увагу притягло те, що відбувалося майже під самими ногами у мене. Дві тварини, схожі на величезних панцерників, зійшли до водопою і почали пити, ляскаючи по воді довгими пружними язиками, які нагадували червоні стрічки. З'явився поруч велетенський олень з гіллястими рогами — таке розкішне й величне створіння! — при ньому була й олениця з двома малятами. Таких рослявих оленів, мабуть, немає більш ніде у світі: і лось, і американський олень, яких я бачив, ледве сягали б цьому самцеві до плеча. Раптом самець застережно форкнув і разом з усією родиною зник в очереті. Панцерники й собі визнали за краще заховатися. Стежкою наближалась до води інша звірина — справжнісінька потвора.
На хвильку я задумався, звідки мені знайома ця незграбна постать, Ця горбата спина з зубчастою торочкою, ця чудна пташина голівка попри самій землі. А, пригадав! Та це — стегозавр, якого намалював Мепл-Вайт у своєму альбомі і який першим привернув увагу Челенджера. Може, це якраз той самий, що трапився американцеві. Земля в мороці ночі двигтіла під його важучою ходою, а коли він хлебтав воду, все аж гуло навкруги. Протягом п'яти хвилин він був так близько від мене, що я вільно міг би доторкнутися рукою до бридких гребенів у нього на спині, які смикалися при кожному його порусі. Врешті він потупав назад і незабаром зник серед скеляччя.
Коли я глянув на годинника, стрілка показувала вже пів на третю. Пора була повертатись до табору. Знайти дорогу було легко, бо ж я весь час ішов лівим берегом струмка, що впадав у центральне озеро якраз біля тієї брили, на якій я примостився. Почував я себе якнайкраще: адже я зробив велике діло й вертаюся до товаришів з важливими відкриттями. Головне з них, безперечно, — про печери з вогнищами, заселені якимось плем'ям первісних людей. І, крім того, я мав розповісти ще про своє спостереження над озером. Я міг засвідчити, що в ньому повно дивовижних істот, і що я навіч бачив кілька різновидів водяних і наземних передісторичних тварин, яких ми до того часу не здибували. Мені здавалося, що мало кому з людей доводилось перебути таку незвичайну ніч, коли за лічені години пощастило настільки збагатити скарбницю людських знань.
Заглибившись у ці міркування, я пройшов уже майже півдороги до табору, коли якісь дивні згуки позаду повернули мої думки до реальності. То було щось проміжне між форканням і гарчанням, приглушеним і виразно погрозливим. Очевидно, це якась тварина, але я не бачив її і прискорив ходу. Через півмилі ті самі згуки почулися знову. Вони долинали вже з ближчої відстані і були голосніші й погрозливіші. Серце мов завмерло, коли я зрозумів, що невідомий звір переслідує-таки мене. Я весь похолонув, а волосся на голові у мене стало дуба. Що ці хижаки шматують та нищать один одного — це був звичайний прояв боротьби за існування, але я й подумати не міг такого страхіття, щоб вони могли кинутись на сучасну людину, напасти на володаря всього живущого на землі. Згадалася мені закривавлена морда, що промайнула при світлі головешки лорда Джона, немов жахливий привид з найбільших глибин дантового пекла. Ноги мені підгиналися. Я стояв і перелякано оглядався на залиту місячним світлом стежку. Ніщо не порушувало тиші цієї казкової країни. Сріблясті від місяця прогалини та темні тіні кущів на них — ото й усе, що було видно. І раптом тишу знов урвало те саме низьке горлове гарчання. Тільки воно було ще голосніше і ще ближче до мене. Сумнівів не могло бути ніяких. Хтось ішов моїм слідом і вже зовсім наздоганяв мене.