— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — зарепетував Самерлі. — Чи ж думав я колись, що побачу таке диво? З усіх зоологів світу, мій любий Челенджере, лише нам судилося це щастя.
Тільки коли зайшла ніч і в мороці зажевріли вогнища індіанців, змогли ми відтягти наших учених від розкошів цього прадавнього озера. Але й лежачи на березі далеченько від води, ми довго ще чули сплески й форкання величезних тварин, які жили в ньому.
Зранку увесь табір був на ногах, і через якусь годину ми вирушили у пашу незабутню вояцьку виправу. Я завжди мріяв стати військовим кореспондентом. Але чи міг я уявити, що мені доведеться описувати таку дивовижну кампанію? Ось вам перша моя реляція з місця бойових дій.
Вночі наше військо дістало підмогу. До нього приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми мали загалом десь так чотири або п'ять сотень вояків. Попереду йшли розвідачі, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Схил, яким ішли ми, поріс кущами, а далі починався ліс. Над узліссям списарі й лучники з війська розсипалися широкою лавою. Рокстон і Самерлі стали у них на правому фланзі, а я з Челенджером — на лівому. То було військо кам'яної доби, і серед нього опинилися ми із своїми найсучаснішими рушницями.
Чекати ворога довелось по довго. З узлісся розлігся дикий крик, і цілий табун мавполюдей з каменюками та ломаччям кинувся до центру індіанських позицій. То був сміливий, але нерозумний маневр, бо клишоногі мавпи не годились на бігунів у відкритому полі, тоді як їхні суперники були звинні, мов кішки. Моторошно було дивитись, як люті тварини, запінившись від злості й хижо поблискуючи очима, вимахували дрючками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засинали ворога дощем стріл. Повз мене, виючи з нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа, між ребер і в грудях якої стирчало більше десятка стріл. З жалощів я послав їй кулю в голову, і звірюка впала на землю серед кущів. То був єдиний мій постріл, бо атаковано було тільки центр бойової лінії індіанців, і вони не потребували нашої допомоги. Проте з нападників, що вискочили на відкритий терен, навряд чи хоч один вернувся назад цілим і неушкодженим.
Однак справи погіршали, коли ми ступили в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і один час лам було дуже скрутно. Сплигуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи відразу трьом-чотирьом індіанцям ще до того, як ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що вони падали. Один з таких ударів розтовк на тріски рушницю Самерлі, а наступним ударом була б і голова його розкраяна, якби котрийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас каміння і важучі гілляки, а то ще стрибали згори в саму колотнечу й завзято билися, доки не падали мертві. Був момент, коли індіанці стали піддаватись, і якби не наші рушниці, були б пішли навтіки. Підбадьорені старим ватажком, вони однак знову з таким запалом заатакували ворога, що мавполюди не витримали й почали відступати. Самерлі був без зброї, зате я стріляв за двох. З протилежного флангу долинала безперестанна тріскотнява рушниць наших друзів.
Кінець кінцем у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння кинулися врозтіч. Вони бігли наосліп, нестямно дерлися крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися слідом за ними. То була помста за образи, вчинені незчисленній низці минулих поколінь, за всі жорстокості ближчих часів, за всі переслідування й немилосердне поводження. Людина врешті перемогла й поставила звіра на відповідне йому підлегле місце. Хоч як швидко втікали мавпи, але їхні вороги були таки жвавіші, й у темному лісі раз у раз лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю стягувані з криївок на деревах тіла, свистіли стріли.
Я йшов слідом за іншими, коли вгледів лорда Джона з Челенджером, які наближались до нас.