Тієї ж ночі індіанці порізали тіла своїх нападників на шматки і, оскільки м'ясо те було тепер отруйне, повідносили його далеко в ліс, аби не ширилася смертельна зараза. Побіля печер залишилися тільки два величезних серця плазунів, кожен з добру подушку завбільшки, — вони довго ще стискалися й розширялися, і лише на третій день припинилося це моторошне незалежне від решти організму життя.
Коли-небудь, як у мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмово приладдя, надійніше, ніж недогризок олівця та засмальцьований записник, я детальніше напишу про плем'я аккала, про наш побут серед нього і про декотрі наші спостереження в цій дивовижній Країні Мепл-Вайта, яка потроху відкриває перед нами свої дива. Пам'ять ніколи не зрадить мене, бо всі враження з перебування на плато, кожен крок наш тут довіку лишатимуться в моїй пам'яті свіжі, як перші спогади дитинства. Жодне з нових вражень не витіснить з мого мозку слідів цих незабутніх днів. Свого часу я змалюю чудову місячну ніч на озері, коли у волок індіанців упіймався молодий іхтіозавр, котрий ледве не перекинув нашого човна, поки його витягали на берег. Чудне це створіння, напівтюлень-напівриба, з трьома очима — два по боках голови, прикриті кістяними платівками, а третє на тім'ї. Тієї ж таки ночі величезна водяна гадюка блискавично вислизнула з очерету, обвила своїми кільцями стерничного з Челенджеревого човна й сховалася з ним під воду. Я розповім також про здоровезну білу тварюку — ми й досі не знаємо, ссавець то чи плазун, — що жила в гнилому драговинні на схід озера й сяяла в темряві мерехтливим фосфоричним блиском. Індіанці так страхаються її, що бояться й наблизитись до неї, а ми двічі вибиралися спеціально на те драговиння й обидва рази бачили невідому звірину, але не змогли підійти ближче через грузьке болото. Можу лише сказати, що вона більша від корови й неприємно тхне мускусом.
Я не забуду розповісти й про велетенського птаха-бігуна, значно вищого за страуса, з шиєю як у яструба і з головою, що нагадувала череп скелета. Він гнався за Челенджером, змусивши його шукати притулку в печері. Коли професор видирався кам'яними сходинками вгору, хижа тварюка встигла таки дзьобанути його кривим дзьобом у підбір і відтяла його наче бритвою. Та цим разом сучасна зброя таки взяла гору, і птах дванадцяти футів на зріст, форорахус на ймення (професор, тільки-но відхекавшись, поспішив довести це нам до відома) повалився на землю від кулі лорда Джона й затіпав у судомі ногами, збивши при цьому хмару пір'я і дивлячись на нас своїми жовтими очима. Ото б мені була радість побачити коли-небудь плескату голову цього хижака серед інших трофеїв у кабінеті лорда Рокстона в Олбені!
Ну і врешті треба буде розказати й про токсодона — величезного, на зріст футів десять, вепра з гострими довгими іклами, що його ми підстрелили якось уранці на березі озера.
Про все це я згодом напишу докладно і не забуду поряд із нашими пригодами з любов'ю змалювати чудову блакить неба та чарівні літні вечори, коли ми вчотирьох лежали в буйній траві на узліссі серед гарних дивовижних квітів і крізь гілля дерев, що вгиналося від сили соковитих плодів, дивилися вгору на чудних невідомих птахів, які кружляли над нами, а тоді переводили погляд на траву й придивлялись до якихось дивних створінь, що виповзали зі своїх нірок кинути на нас оком. Опишу я й ті довгі місячні ночі, коли ми вибиралися човнами насеред озера і з острахом та цікавістю спостерігали брижі від сплесків котрогось велетенського страховища та зеленкуваті проблиски десь у глибині озера, що позначали слід невідь-якої істоти. Моя пам'ять збереже ці картини в усіх деталях, і коли-небудь я не промину нагоди все це викласти на папері.
Але — спитаєте ви — навіщо нам потрібні були такі спостереження, коли ми мали б день і ніч тільки про одне думати: як його швидше повернутись до цивілізованого світу? Я відповім, що ми всі клопотали цим голови, тільки зусилля наші були марні. Невдовзі ми встановили один безперечний факт: індіанці нічого не зроблять, щоб допомогти нам. Вони в усьому ставились до нас як щирі друзі й були мало не по-рабському віддані нам, та тільки заходила мова про те, як би перетягти на край плато стовбур дерева, чи то сплести канат зі шкіри й ліан, — ми зустрічали стриману, але категоричну відмову. Тубільці починали всміхатись, підморгувати, хитати головами, і на цьому справа й кінчалася. Навіть старий ватаг виявляв недоброзичливість до наших планів, і лише Маретас — його син, якого ми врятували, — журливо поглядав у наш бік і жестами засвідчував своє співчуття.