Він витяг якогось папірця з бічної кишені куртки и уже хотів простягти його Лорі, коли раптом глянув на нього й застиг у подиві.
— Ти ба! — вигукнув він. — Глянь-но, Роберте: як ти це назвеш?
— Підсунь ближче до світла. Звичайна банкнота англійського банку в п'ятдесят фунтів стерлінгів. Нічого дивного я в ній не бачу.
— Навпаки! Це щось таке дивовижне, що я зроду з таким не стикався. Нічого не розумію.
— А знаєш, Гекторе? — скрикнула міс Макінтайр з викликом в очах. — Зі мною сьогодні теж сталося щось дуже дивне. Закладаюся на свої рукавички, що моя пригода ще чудніша, ніж твоя, хоч я не дістала внаслідок неї чогось такого, чим могла б похвалитися.
— Згода, я приймаю заклад, а Роберт буде суддею.
— То розказуйте, яка в кого історія. — Молодий художник згорнув свій альбом, сперся підборіддям на схрещені руки й зобразив насмішкувату міну на обличчі. — Дами у першу чергу! Кажи ти, Лоро, що там у тебе, хоч я, здається, трохи вже знаю, яка твоя пригода.
— Це трапилося сьогодні вранці, — почала дівчина. — Але ця історія, між іншим, викличе у тебе, Гекторе, обурення. Я й не подумала. Однак ти не повинен втручатись, бо цей сердега просто божевільний, та й годі.
— Та що ж таке сталося? — спитав молодий офіцер, переводячи погляд з банкноти на свою кохану.
— О, та нічого особливого, але ти погодишся зі мною, що це було дуже дивно. Я пішла прогулятись, та коли почав падати сніг, сховалася під повіткою, що її поставили робітники поблизу великого нового будинку. Робітники вже скінчили свою роботу, ти знаєш, і власник цієї будівлі начебто має приїхати завтра, але повітка тим часом ще стоїть. Я присіла там на якогось ящика, коли дорогою надійшов незнайомець і зупинився під цією самою повіткою. Він був спокійний собі, блідий обличчям, високий і худий, років так під тридцять, бідиувато вдягнений, але з вигляду й постава схожий на джентльмена. Він спитав у мене одне-друге про наше містечко й про тутешніх мешканців, я йому, звичайно, відповіла, і врешті ми з ним завели дуже приємну й милу балачку про се, про те. Час збігав так швидко, що я зовсім забула про сніг, аж поки незнайомець змовк на хвильку, і я помітила, що сніг перестав падати. Я тоді обернулася йти, і що ж він, як ти думаєш, зробив? Він підступив ближче до мене, глянув таким сумним задумливим поглядом на моє обличчя й сказав: «А цікаво було б мені знати, чи привернув би я вашу увагу, якби був без гроша в кишені?» Чи ж не дивно це? Я так злякалася, що стрілою вилетіла з-під повітки й шугнула на дорогу, не давши йому часу додати бодай слово. Але й правда, Гекторе, тобі нема чого супитись, бо коли я оглянулася, то побачила з його тону й жестів, що він не мав нічого лихого на думці. Він просто міркував уголос, і зовсім не хотів когось образити. Я певна, що сердега трохи божевільний.
— Гм! Якщо це й божевілля, то не без системи, як мені здається, — завважив Лорин брат.
— Коли я його відчухраю, то це теж буде не без системи, — з гнівом у голосі озвався морський офіцер. — Це такий нетактовний вчинок, що просто не чувано!
— Я ж казала, що ця історія обурить тебе. — Лора поклала руку на рукав його куртки. — Але ж це дрібниця. І я ніколи більш і не побачу цього сердеги. Він вочевидь не з наших околиць. Отже, ось така була моя маленька пригода. А тепер твоя черга розповідати.
Юний моряк зібгав банкноту між пальцями, а другою рукою провів по волоссю таким рухом, як то робить людина, збираючись на думку.
— Зі мною трапилась така чудна помилка, — почав він. — Я повинен якось її направити, хоч і не знаю, як. Ідучи смерком з вікарії в містечко, дорогою я перестрів двоколку, що боком застряла у болоті. Одне колесо сповзло в канаву, притрушену снігом, і візок так перехилився на правий бік, що їздець ледве не вилетів на землю. Я, звичайно, допоміг витягти візка на рівну дорогу. Було вже досить темно, і їздець, гадаю, подумав про мене, що я звичайний селюк, бо ми й двома словами не встигли обмінятись. Від'їжджаючи, він тицьнув оцього папірця мені в руку. Чисто випадково я не викинув його, бо відчувши, який він пожмаканий, подумав, що це реклама роз'їзного крамаря абощо. На щастя, однак, я поклав його до кишені й ось зараз намацав, коли став шукати папірець із датами свого рейсу. Тепер ви знаєте все те, що і я знаю.
Брат і сестра вкрай здивовано втупились у зіжмакану чорно-білу банкноту.
— Що ж, твій незнайомий подорожній щонайменше граф Монте-Крісто або Ротшільд, — сказав Роберт. — Мушу визнати, Лоро, що, на мою думку, ти програла заклад.