— А я зовсім і не заперечую. Я ще ніколи не чула, щоб комусь так з великого дива поталанило. Ото щасливець, певно, такий чоловік.
— Але ж я не можу залишити собі цих грошей, — мовив Гектор Сперлінг, трохи сумовито дивлячись на банкноту. — Невеличка винагорода за послугу, — це нормальна річ, однак тільки в певних межах. Та й це, очевидячки, таки помилка. Хоча коли він робив цей жест, то мав на думці поважну суму — не міг же він переплутати банкноту з мідяком. Мабуть, треба буде дати оголошення в газету.
— Це було б так само нерозумно, — зауважив Роберт. — Я, власне, дивлюсь на цю справу трохи інакше.
— Справді, Гекторе, ти вже надміру дон-кіхотський, — мовила Лора Макінтайр. — Чом ти не можеш сприймати це так, як воно є? Ти зробив незнайомцеві послугу, — мабуть, більшу, ніж тобі здається, — і він належним чином віддячився. Я не бачу тут ніяких підстав, щоб ти не міг узяти цих грошей.
— Але знаєш, — озвався з дещо розгубленим смішком юний моряк, — усе-таки це не така справа… не така історія, якою можна було б похвалитись у гурті товаришів.
— Хай хоч би там як, — висловив думку Роберт, — а у тебе нема часу на розшуки цього таємничого Креза. Ти мусиш просто взяти ці гроші й квит.
— Ну що ж, я кладу банкноту до твого кошика, Лоро, — заявив Гектор Сперлінг. — Ти будеш моїм банкіром, і якщо власник грошей озветься, я справлю його до тебе. Коли ж ні, нехай це буде як наше заощадження, хоч мені ці гроші трохи таки муляють. — Він звівся на ноги й кинув банкноту в брунастий кошик з різнобарвною пряжею, що стояв біля Лори. — А тепер мені вже пора зніматися з якоря, бо я обіцяв своєму батечкові до дев'ятої повернутись. Цим разом розлука наша ненадовго, люба, і вона вже остання. До побачення, Роберте! Хай щастить!
— До побачення, Гекторе! Bon voyage![4] — Молодий художник лишився сидіти за столом, а його сестра пройшла за своїм нареченим до дверей. У сутінках передпокою Робертові було видно постаті їх обох і чутно їхні слова.
— Наступного разу, моя маленька?
— Так, наступного разу, Гекторе.
— І тоді вже ніщо нас не розлучить?
— Ніщо.
— Ніщо в усьому світі?
— Аніщо в світі.
Роберт з тактовності причинив двері. А за хвильку стукіт дверей і шпарке рипіння ходи на снігу засвідчили, що гість уже пішов.
Розділ II
ПОЖИЛЕЦЬ НОВОГО БУДИНКУ
Сніговиця вляглася, але на цілий тиждень мороз скував землю своїм важким залізним обручем. Дорога дзвеніли від цокоту копит, і всі до одної канави та рівчаки взялися крижаною плівкою. На тлі довколишнього одноманіття приємно теплилися будиночки з червоної цегли, а стяжки сірого диму слалися в безвітрі просто вгору. Небо було блідаво-голубе, і вранішнє сонце, пробиваючись крізь відлеглий туман над Бірмінгемом, затоплювало погідним сяйвом широкі засніжені поля, що не могло не тішити ока художника.
Все це й справді тішило серце того, хто цього ранку оглядав краєвид з вершини положистого пагорба над Темфілдом. Спершись ліктями на хвіртку й насунувши берет на очі, Роберт Макінтайр стояв зі своєю короткою вересовою люлькою в роті и поволі роздивлявся на всі боки, як людина, що захоплено вбирає в себе красу природи. Під ногами у нього, коли він дивився на північ, простягалося містечко — червоні огорожі, сірі дахи, де-не-де щетинисте гілля темних дерев, серед яких було і їхнє невеличке затишне Берестя трохи осторонь широкої звивистої і притрушеної снігом дороги на Бірмінгем. Звільна обернувши голову на другий бік, він побачив щойно завершену величезну білу кам'яну будівлю, таку чітку в своїх обрисах. Скраю на ній стриміла в небо чимала вежа, а ціла сотня вікон мерехтливо рожевіла при світлі вранішнього сонця. Обіч цієї будівлі видніла друга, менша, — вона була прямокутна й приземкувата, посередині над нею височів димар, з якого в морозне повітря звивалось довге віяло диму. Ділянку, що на ній стояли обидва будинки, обмережував добрячий парковий мур, за яким росла розкішна плантація молодих ялин. Біля брами, там, де було кілька повіток для робітників, лежала велика купа будівельного сміття та стос дощок від риштування, засвідчуючи, що будівництво ось тільки-но доведено до кінця.
Роберт Макінтайр з цікавістю в очах дивився на новий розлогий будинок. Він давно вже для всієї околиці становив таємницю, жваво обговорювану місцевими жителями. Ще й року не минуло, як уперше з'явилася чутка про мільйонера, що придбав цю земельну ділянку з наміром збудувати собі заміську резиденцію. Відтоді розгорнулися тут будівельні роботи, що їх вели день і ніч, аж поки й скінчили — за коротший час, аніж хтось інший витратив би на спорудження звичайного котеджу а шістьох кімнат. Щоранку з Бірмінгема два довгі спеціальні поїзди привозили цілу армаду робітників, яких увечері змінювала інша команда, бо ж праця тривала й уночі під променями дванадцятьох потужних електричних ліхтарів. Скидалося на те, що робітників працювало б і більше, якби стачило для них місця. Від складів на станції валками фургонів доставляли портландський камінь. Сотні каменярів обробляли його, вирівнювали й надавали належної форми, а вже далі за ті брили бралися самі муляри, підіймаючи їх за допомогою парових кранів на щораз вищі стіни, де припасовували кладку до належного місця і скріплювали її розчином. Будинок ріс день у день, а колоші, карнизи й ліплення поставали мовби дивом якимсь. Але головною спорудою робота не обмежувалася. Водночас зводилась і чимала окрема будівля поряд, куди з Лондона приїздили гуртом бліднуваті з вигляду робітники, доставляючи для неї всіляку дивовижну машинерію, величезні циліндри, різні шестерні й дроти. Високий димар, а також усе це незвичне приладдя вказувало начеб на призначення будівлі під якусь фабрику чи майстерню, бо ж ходив поголос, ніби цей незнаний багач полюбляє бавитись тим, що для бідного чоловіка доконечна необхідність, ніби він самотужки охоче возиться з усякими хімічними препаратами и горнами.