— О! О! — озвався старий Макінтайр. — А це що за історія, Лоро? Я нічого не чув про неї. Хіба ви, жінки, знаєтесь на грошах та ділових оборудках? Дай-но сюди ту банкноту, і я звільню тебе від цього клопоту. Я все візьму на себе.
— Ні, тату, — рішуче відказала Лора. — Я не можу її віддати, нізащо.
— І що ж це робиться на світі! — скрикнув старий, у розпачі зводячи вгору кістляві руки. — Ти з кожним днем робишся все неслухнянішою, Лоро. Ці гроші стануть мені у великій пригоді — у великій пригоді, ти розумієш? З допомогою їх я зможу відновити свою справу, знов розбагатіти. Я пущу ці гроші в обіг, Лоро, і заплачу… ну, скажімо, чотири відсотки або й чотири з половиною… І ти зможеш одержати їх на першу ж вимогу. Я гарантую тобі! Гарантую! Я запевняю тебе словом честі!
— Це неможливо, тату, — холодно заперечила Лора. — Ці гроші не мої. Гектор дав їх мені, як своєму банкірові. Він саме так і сказав. Я не маю права позичати їх. А щодо того, що ти сказав, Роберте, то, може, ти й маєш рацію або й не маєш, але я, в усякому разі, не віддам цих грошей Рафлсу Гоу чи й будь-кому іншому без виразної на це згоди Гектора.
— І добре зробиш, що не віддаси містерові Рафлсу Гоу! — скрикнув старий Макінтайр, раз по раз схвально киваючи головою. — Як на мене, ці гроші повинні залишитись у нашій родині.
— Що ж, моя справа сказати вам.
Роберт наклав берета й поспішив вийти, аби не стати свідком суперечки між батьком і дочкою, що ось-ось мала розпалитись. Юнакову артистичну натуру прикро вражали ці дріб'язкові перссварки, і він вирішив, що прогулянка на свіжому повітрі та споглядання довколишнього краєвиду заспокоять його розбурхані почуття.
Повільною ходою він рушив до своєї улюбленої стежки, яка звивалася круг пагорба, а думки його снувалися не про висадку римлян на землі давньої Британії, а про таємничого мільйонера. Аж це нараз попереду він побачив високого й худорлявого чоловіка, що стояв з люлькою в зубах і силкувався запалити сірника, прикриваючи його від вітру шапкою. На ньому була проста сукняна куртка, а на обличчі та руках проступали сліди диму й кіптяви. Але ж курці — це немов члени одного братства, для якого ще не існує соціальних переділок, тож Роберт зупинився і простяг незнайомцеві коробку сірників.
— Ось будь ласка, ці сірники не бояться вітру.
— Дякую. — Незнайомець узяв сірника, черкнув і пригнувся до вогню. Він мав бліде довгасте обличчя, коротку розкошлану борідку й гострий горбуватий ніс, а густі прямі брови, що майже сходились на переніссі, надавали його виразові рішучості й енергії. Наче з професійно кваліфікованіших робітників, можливо, один із тих, які доводили до пуття новий будинок. Для Роберта це якраз була нагода з перших рук довідатись про те, що його так цікавило. Юнак почекав, поки люлька розгориться, а тоді рушив поруч із незнайомцем.
— Ви йдете в напрямку нової будівлі? — запитав він.
— Атож.
Голос незнайомця прозвучав холодно й стримано.
— То ви, мабуть, причетні до всіх цих робіт?
— Так, у певному розумінні.
— Кажуть, там усередині просто дива. По всій околиці тільки й мови про це. Чи там і справді так розкішно, як люди балакають?
— Як по правді, то я не можу сказати. Я не чув людських пересудів.
Мова його аж ніяк не заохочувала до розпитувань — Робертові навіть здалося, що незнайомець скоса зиркнув на нього підозріливо гострими сірими очима. Але якщо цей робітник такий стриманий і неговіркий, тим більше підстав припускати, що він дещо знає, тільки треба зуміти видобути з нього цю інформацію!
— Ось і цей палац-красень! — зауважив Роберт, коли рони вийшли на вершину пагорба і він ще раз зміряв поглядом розлогу будівлю, — Що ж, вигляд у нього таки справді величний і розкішний, але щодо мене, то я волію радше свою скромну хатину он там у містечку.
Робітник мовчки попахкував люлькою.
— Ви, я бачу, не дуже захоплюєтесь багатством, ге ж? — нарешті промовив він.
— Ні, не дуже. Я б не хотів і на остілечки стати багатшим, ніж зараз. Звісно, я не проти, щоб мої картини знайшли покупця — людині ж треба на щось жити. Але поза тим я нічого не потребую. Насмілюся навіть сказати, що я, вбогий художник, або ви, що живете з праці рук своїх, ми можемо більше тішитись життям, аніж власник цього бучного палацу.
— А ви, можливо, маєте слушність, — відказав робітник уже виразно прихильнішим тоном.
— Мистецтво, — вів далі Роберт, сам себе розпалюючи, оскільки зайшла мова про любу йому справу, — мистецтво само в собі містить нагороду. Хіба ж прозаїчні втіхи, куповані за гроші, зрівняються з трепетною насолодою, яку відчуваєш, творячи щось нове, щось прекрасне, як у тобі день у день наростає все більше захоплення твором мистецтва, що народжується в тебе під рукою, аж поки він постане в цілковитій довершеності? Зі своїм мистецтвом я й без багатства щасливий. Без мого мистецтва моє життя так спорожніло б, що його ніякі гроші не змогли б заповнити. Але я, їй-Богу, навіть не розумію, навіщо все це вам кажу.