Емгебісіи кільцем оточили нашу хату. Ввірвалися досередини. Поки виясняли, хто й що, Дарця втекла. Як вона це зуміла, одному Богові відомо. Але залишилося немовлятко. Дитинка мала тижнів два. Що ми того дня натерпілися.
Нас із сестрою заарештували. Попередньо ми домовилися між собою, що вона нічого не знає. Я все взяла на себе. Слідство вели в Коломиї. Всі допити проходили в підвалах нинішнього банку. За німців там квартирувало гестапо. Так що функції підвалів зі зміною влади не змінилися. В них мучили невинних людей. Правда, мене не били. Допитували якісь дуже високі чини. Думали, очевидно, що дружина самого полковника Батька розкриє їм геть усі таємниці. А я й знати нічого не знала.
Із пивниці, в якій мене утримували досі, перевели до якоїсь заґратованої кімнатки. Допитували безперервно, як день, так і ніч. Слідчі вибивалися зі сил, змінювали один одного, а мені не давали й ока стулити. Через кілька днів виснажливі допити доконали мене вкрай. Прохала слідчих, щоб радше били на допитах, але потім відправляли до камери. Адже мені добре було відомо про вишукані тортури в чекістських катівнях. Не погодилися. Змушували признатися, що я в підпільній організації. Я була настільки висотана безконечними допитами, що відразу ж визнала себе підпільницею. Гаразд, кажу, давайте будь-яке псевдо, я на все згідна. Хочете — Куниця, хочете — Лисиця, або ще якесь. Мені однаково…
Повезли до Станіслава. Конвоював мене коломийський слідчий, що найдужче старався на допитах. Дорогою добряче виспалася. У вагоні з мене зняли наручники. Сиділа навпроти слідчого. Пасажири й не здогадувалися, що в їхньому вагоні везуть арештантку.
У нашій хаті в Коломиї влаштували пастку. Туди міг зайти хто завгодно. А назад уже не випускали. Прийшов якось отець Мелимука. Стрийка нашого, Дмитра Грабця, вдома не було. Він ще до нашого арешту подався був до Чорткова до когось зі своїх родичів. Хочу сказати, що до тої западні потрапила одного разу навіть дружина емгебіста. Не відаючи нічого про мій арешт, вона прийшла на урок музики. Ті, що стояли біля хати на чатах, були невмолимі. Випустили жінку лише після встановлення особи. Так ось, отець Мелимука, нічого не підозрюючи втрапив у халепу. Мама моя миттю зорієнтувалася й надумала визволити священика. Була вона дуже ерудована й розумна жінка. Стала торочити солдатам, що стояли в передпокої, різні небилиці. Поводила себе так натурально, такого їм нахаламундрила що вони й не завважили, як їхнього підопічного не стало. Отець Мелимука щасливо втік через вікно. Емгебісти були люті, мов шепшні, але старенькій нічого не заподіяли.
Слідство тяглося довго. Помістили мене тут до загальної камери. Щодня на допитах говорила дуже багато. Розповідала про все і про всіх, але виключно про тих, кого вже не було серед живих або вже були в еміграції, а значить, недосяжні для органів МГБ. Не скупилася на слова, описуючи загальновідомі події та факти. Слідчий усе те акуратно записував. Одного дня він завів мене до якогось архіву. Полиці гнулися під вагою напханих папок. Шукав щось довго й ретельно. Кільканадцять разів дряпався по драбині догори, залазив у важкодоступні темні кутки. Безперервно чхав і кашляв від їдких порохів. Аж мені його стало шкода. Знайшовши все, що шукав, іще раз переглянув пильно написи на папках зі справами, раз по раз глипаючи на мене налитими кров'ю більмаками. Несамовита лють, здавалося, ось-ось спопелить запопадливого служаку. До нього нарешті дійшло, що всі справи, про які я так багато й соковито розповідала, «мертві». Злості його не було стриму. Чого лише не наслухалась я там. Яких лише матюків не загинав слідчий. То було моє перше детальне ознайомлення з колоритною російською мовою. Далі я вивчила її досконало. Але то буде трохи згодом. Завдала я, одне слово, чимало роботи чекістам, які спершу сприйняли мене як джерело дешевої й багатої інформації для себе.
Чотирнадцятеро дівчат аж ніяк не могли поміститися в подовгуватій, вузькій камері. Спали на боці в страшенній тісноті. Перевернутися на другий бік могли тільки всі водночас. Робили це за командою якоїсь із нас. Слідство тривало з тією ж настирливістю та методичністю. Слідчі, що періодично змінювалися, добивали допитувану одними й тими ж запитаннями. Як каплі води на тім'я. Кап — запитання… Кап — друге… Кап — третє… На нерви воно діяло гірше, ніж бормашинка в зубного лікаря. Хотілося підловити мене на якомусь непродуманому слові. Однак нічого їм з того не вийшло.
VII. «25». Від Карпат до Воркути
Суд наді мною влаштували 7 січня 1948 року, на саме Різдво. Заарештували ж 28 липня сорок сьомого. Судила лихої слави «трійка». Зачитали вирок. Двадцять п'ять років! Спершу я нічого не второпала. Бо про такі терміни ще не чула. Слухайте, питаю, розтлумачте мені, що то за двадцять п'ять років? Пояснили. Нарешті дійшло до мене, що то є моя кара. Саме двадцять п'ять років належить мені відбути в ув'язненні в концтаборах. Чомусь розібрав мене сміх, стриму нема. Один із суддів каже:
«Подождите, вы еще заплачете. Горько зарыдаете». Знав, що казав. Як у воду дивився.
Настали дуже скрутні часи. Просто жах… Я опинилася в одиночці. Після тяжкого слідства, що висмоктувало всі життєві сили, після вбивчого вироку вирішили доконати мене морально цілком. Студінь була страшенна. Я безупинно проробляла різні руханкові вправи, щосили бігала тісною камерою, щоб бодай трохи зігрітися. Одягу теплого не мала. Стрийкова священицька бунда з капюшоном ледь зігрівала моє виснажене й немічне тіло. Я домагалася, щоб мене дали до загальної камери. Марно. Хоч самотність моя була перервана. До камери конвоїри впихнули якусь нещасну жінку. Сиділа за те, що гнала самогонку. Жінка була досить молода, але цілком деградована й абсолютно несвідома. Причиною тому, очевидно, рід її діяльності, точніше, кінцевий продукт тієї діяльності. Бідолаха мала позашлюбну дитину й дуже бліде уявлення про навколишній світ. Через кілька днів її кудись забрали.
Далі шлях мені стелився на пересилку. Там зустріла лікаря Савочку. який свого часу чимало допомагав на Косівщині українським повстанцям. Був він геть змордований, але тримався бадьоро. Ще досі живуть люди, яких добряга врятував від смерті. Згодом дійшла чутка, що помер десь у таборах.
Разом з іншими етапованими на Урал мене загнали в заґратований товарняк. Вагон вистуджений. З кожної щілини холод кусається. Пічка-буржуйка більше диміла, ніж гріла. Студінь паралізувала виснажених нелюдськими допитами, одиночками, голодом невільниць. Посинілі, скоцюрблені дівчата збилися в тісний гурт, мов овечки перед хижим вовком, щоб зігрівати одна одну теплом власного тіла. Але в кожної теплилася душа. Що ближче під'їздив невільницький потяг до крижаного Уралу, тим дужче коцюбли дівочі тендітні тіла. Від голодно-холодного окоління рятували окріп, на який зрідка розщедрювалися озброєні до зубів конвоїри, та палка молитва.