Вибір на новому місці мала невеликий: торфовище або лісоповал. І там, і там не з медом. Потрапила до бригади блатних, я б навіть сказала, украй блатних дівиць. Начальником лагпункту став знайомий уже нам Безмельницин. Випало нам корчувати ліс. Цілий день викопуємо пеньки. Наприкінці зміни нормувальниця робить заміри, а дані дає начальству. Норми нема, дістаєш «голодний» пайок, тобто, триста грамів хліба на добу. Пеньки я вибирала щонайменші, але й із ними годі було дати собі раду. Коріння товстезне, тверде, сокира тупа, чокан з ручки зіскакує, лопата надломлена… Руки мої, більш звичні до скрипки, ніж до грубих інструментів, на другий же день каторжної праці зарясніли прозорими пухирцями. Хребет задерев'янів, ноги зробилися, мов ходулі. Ні сісти, ні встати, ні жити, ні вмерти, як любила казати одна моя приятелька. Приблатнені мої «колежанки» по бригаді аж за животи хапалися, регочучи над моїми потугами, які називали «трудовими подвигами». Під свою опіку взяла мене неждано-негадано бригадирка. «Сидіть, — каже, — пані Галю. Робота не той, стояла й стоятиме». Кумедна була дівка. Але щось я, мабуть, зачепила в її зачерствілій душі. Взяла мене собі за повірницю. Сидимо удвох, вона виливає мені душу, а подругам своїм каже: «Вы укалывайте, бабоньки. Пани Галя тоже жрать хочет. Делайте и ей норму». Була ця дівчина запекла злодійка і бандитка, «кончєная», як сама себе називала. Проходила по груповій. Тяжку мала статтю. В таборах стала лесбіянкою. Оповідала, як її до того довели. На одному з лагпунктів її добряче напоїла медсестра і п'яну схилила до співжиття. Описувала вона все те дуже натуралістично й відверто. «Пани Галя, ну что ты? Как попробуешь пальчика, не захочешь и мальчика». Такою була її звична реакція на моє обурення.
У бригаді блатних дівуль я була мало не героїнею. Мене ж покарали цим табором «лягаві» та й заступництво бригадирки щось важило. Було мені там добре, наскільки може бути добре волелюбній людині в неволі. Але Безмельницин вирішив полегшити мені життя. Йому вдалося якось перевести мене на місце обліковця до бригади, яка добувала торф. Працювали тут лише політичні. Робота була важка, але атмосфера в колективі здорова. Вставали ми з дівчатами до зорі (дорога до торфовища неблизька) і в сутінках човгали на роботу. Торф копали пристосованими для того лопатами і вкладали на санки. Я замірювала й записувала. Натурально, дописувала безбожно. Не збиралися ми мозолити на більшовиків. Отож незабаром нас викрили. Дісталося мені, але найдужче перепало Безмельницину.
Почалося «сортування». Політичних в'язнів виділювали від побутовиків. Мені випадала дорога до таборів Воркутлагу. Безмельницин і тут не побоявся нашкодити своїй кар'єрі й провів нас через ліс аж до вузькоколійки. Дорогою не переставав бідкатися. «Що я без вас, дівчата, робитиму? Ох і напрацюють мені ті блатні дівулі». Навіть сльозу пустив на прощання.
Чоловік цей і досі залишається для мене загадкою. Серед уседозволеності з одного боку та цілковитого безправ'я — з другого, серед аморальності, ницості, підлості… він зумів залишитися людиною. Коли я з тяжким радикулітом потрапила до санчастини, якою керував Безмельницин, він заопікувався мною. Після одужання не виписав одразу ж, а порадив створити культбригаду при санчастині. Робив усе можливе, щоб утримати мене там якомога довше. Лише якась комісія на порозі КПП — а я вже в ліжку. Проте так довго тривати не могло, бо стукачів і в санчастині вистачало.
Одного дня до палати забіг наглядач. Угледів на тумбочці мою скрипку, вхопив її й вихором з палати. «За скрипкой придешь», — кинув на ходу. Звичайно, куди діватися. Скрипка — то був мій найбільший скарб. Пішла я на вахту. Звідти до санчастини вже не повернулася більше.
Небезпека за кожним в'язнем чигала по п'ятах. То могли бути гоніння начальника режиму чи оперуповноваженого, куля конвоїра, мерзотність стукача, ниці вчинки блатної братії… Мене біда знайшла в особі блатної дівки. То було ще коли я перебувала в санчастині. Дівуля ця потрапила на лікування з розбитою головою. Якось вона вкрала у мене чистого зошита, що мені прислали домашні. Я швидко знайшла пропажу в її тумбочці й забрала. Довідавшись про це, розлючена бандитка кинулася на мене з кулаками. Захищалась я, що мала сил, хоч їх було обмаль. Але почуття власної правоти додало мені снаги. Я добряче відлупцювала напасницю, навіть вкусила двічі. Боялася тільки зачепити її поранену забандажовану голову. Дівка не сподівалася на такий відчайдушний опір і тому, обливаючись слізьми й лаючись, безславно дременула геть. Утім, дуже хутко повернулася. Спокійненько так підійшла до моєї тумбочки, блискавично витягла шухляду і по голові мене — трах! Раз. удруге… Поламала шухляду на трісочки. Насилу її відірвали від мене. Через годину-дві повернулася, наче нічого й не трапилося. Пританцьовує, підспівує, сміється весело…
Весь табір знав уже страшну новину, лише я залишалася в невіданні. Виявляється, блатярі програли мене в карти. Отак просто, поклали на кін і розіграли. То був вирок смерті. Врятувати жертву в таких випадках не могли уже ніхто й ніщо. В усякому разі я не чула, щоб хтось залишився живий після того, як його програли в карти вуркагани. Мене програли етаповані злочинці після того, як поскаржилася їм побита дівка. Їй повірили, тим паче, що вона показала соковиті синяки. Таким чином, дні мого перебування на цьому світі були полічені.
Врятувати мене заповзялися медики. Посхоплювали мої речі, якась вхопила мене за руку — й до заґратованої, з надійними засувами кімнати для медсестер. Але вони не могли мене врятувати, а лише відтягти час погибелі. Знайшли б мене, де завгодно, в будь-якому таборі чи на волі. Присуд був остаточний і оскарженню не підлягав. А виконавців було більше, ніж доволі. «Бандеровка посмела поднять руку на блатную!» Врятували мене блатні з нашого табору, яким я частенько носила листи. Вони пішли на переговори до «чужаків». Не знаю, про що і як там домовлялися, але вирок відмінили. Я ще сиділа в комірчині й ловила дрижаків зі страху, а за вікнами вже гукали; «Пани Галя, выходи! Все хорошо. Тебя убивать не будут». Але випустили мене лише після того, як блатних картярів та дівку етапували кудись далі. Вона дуже противилася тому. Кажуть, що позривала з себе весь одяг на вахті, лягла на підлогу й не давала відвести себе до машини.
У Воркуті на мене чекав табір «2 кірпічний». Поруч текла ріка. Навпроти — велика гора Безім'янка… Все, як у Солженіцина. У таборі, розповідали, у страшний спосіб знищували наших людей. Заганяли всіх до лазні, обливали гарячою водою і випихали на тріскучий мороз. Люди перетворювалися на крижані бурульки. Страхіть цих я вже не застала.
Щойно ми приїхали туди, як налетіли «покупці» — бригадири з засуджених. Кожен набирав собі відповідних фахівців, агітував до своєї бригади. Було вакантне місце при лазні. Зголосилася туди одна каторжанка, росіянка, здорова молодиця з круглим тупуватим обличчям. Старожили відраджували, бо там коїться щось страшне. Але вона як атеїстка, що не боїться нічого, не послухалася. Кажуть, що сиділа за контакти з німцями. Не захотіла тіснитися втрьох на твердих нарах у холодному бараку. Полакомилася на теплу кімнатку в лазні.
Уночі, ледь встигла задрімати, у лазні здійнявся страшенний гармидер. Тарабанили по цементній долівці металеві тази, з кранів ураз задзюрчала вода. Увесь цей тарарам покривали моторошні зойки, несамовиті крики, жахливі стогони. Голоси були чоловічі. Але найстрашніше, що в залі для миття не було жодної людини. Нажахана жінка лише в сорочці та валянках на босу ногу довго добивалася по скаженій студені до найближчого барака. Пересиділа там дуже збуджена до ранку і більше до лазні не поверталася.
Неймовірна історія — не вигадка. Я кілька разів підходила до тієї молодиці, називалася вона Маша, і з її власних уст чула про той трафунок.