Друга не менш фантастична історія трапилася вже зі мною. В перші дні воркутянські старожили попередили, що вночі на будь-яку з нас може насунутися щось важке, чорне, волохате й страшне. Застерегли, щоб ми не пробували пручатися зі сну, а лише молилися в думці та хрестилися мовчки. Я не вірила. Гадала, що дівчатам могло щось приверзтися уві сні від перевтоми. Даремно не вірила. Однієї ночі чую, як мої ноги щось притиснуло до нарів. Те «щось» повільно повзе догори, втискає все тіло в тверді дошки, В грудях забракло повітря, серце билося, чи не билося, не пам'ятаю. Миттєво згадала повчання дівчат і стала молитися. Пальцем не ворухнула, а молитва вплинула. Тягар почав повільно сповзати з грудей на живіт, відтак, нижче, доки не спав цілком. За той час я тричі промовила «Отче наш» і «Богородице Діво». Щипаю себе, думаю, що то сон. Ні. Все було наяву. Скувало мене так, що й кліпнути не могла. По молитві зробилося легко. Я зіскочила з нар і вийшла з барака. Довго блукала безлюдною зоною, помираючи з ляку від найменшого шарудіння. Все думала, казати дівчатам чи ні. Вирішила мовчати. Подумала собі тоді, що мали тут вершитися страшні чорні справи, якщо й досі отаке коїться. Був на цьому місці раніше чоловічий табір.
Туг я також довго не затрималася, хоч як скрипачка могла залишитися. Молода була й любила переміни. Тяга до нового, незвіданого спричинилася до того, що мене запроторили до мордовських таборів. Довгих шість невільницьких років шкодувала я, що не лишилася в попередньому таборі у Воркуті.
VIII. Доле, моя доле…
Рік п'ятдесятий щедро вкрив осінніми снігами заполярну Воркуту. Під бурками в'язнів мордовських таборів ще шурхотіло свіжоопале листя.
Лагпункт дев'ятнадцятий. Колись тут відбували чоловіки. Тепер у ньому мучаться жінки, а разом з ними і я. Довідалася, що сидів тут мій учитель із Львівського музичного інституту Борис Кудлик, якого наші дівчата-студентки називали любовно Бусьом. Музикант надзвичайно грамотний та ерудований. Мав свої дивацтва, цурався жіноцтва й не був одружений. Ми його дуже любили і як педагога, і як людину. Як не старалася, не знайшла жодних слідів його перебування. Жодної нотки, жодного запису. Довідалася лише, що збожеволів і помер неборака в неволі.
На дев'ятнадцятому мене очікувала звична справа. Вкотре почала організовувати культбригаду. На роботу не гнали. Музичних інструментів, хоч відбавляй. Аж не вірилося.
Господь так розпорядився моєю долею, що на неї повсякчас впливали якісь люди, то добрі, то погані. Оперуповноважений Нєпринцев став на моїй життєвій дорозі як представник сил зла. Викликає якось до свого кабінету й без усяких преамбул і зайвих церемоній пропонує працювати на нього, тобто, стати донощицею, стукачкою. То було для мене повною несподіванкою, тому прореагувала досить бурхливо. Грубо обірвала опера на півслові. Йому аж заціпило.
Дівочий оркестр, який я тут організувала, так і не встиг показати себе. Було шкода, бо зусиль вклала в нього чимало. Кожну оркестрантку готувала індивідуально.
Після невдалого вербування мною зайнявся молодий слідчий. Був то порівняно інтелігентний і, очевидно, не зовсім зіпсутий хлопець. Говорили ми з ним про найрізноманітніші речі, навіть про музику. Захопившись бесідою, він проговорився щодо моєї подальшої долі. Мовляв, учинила я вкрай необдумано, нагрубіянивши Нєпринцеву, який навіть у такій шакалячій зграї вирізнявся своїми злопам'ятністю та підлістю.
У правдивості слів слідчого переконалася дуже швидко. З першим же етапом мене відправили на недоброї слави шостий лагпункт. Начальником режиму тут був Блінов, однієї згадки про якого було досить, щоб ув'язнений відчув холодний подих смерті.
Не встигла я переступити поріг вахти, як туди вихором влетіла Роза Кухта. Хутенько вхопила мої речі й миттю щезла. Залишився тільки маленький вузлик, який я переймала з руки в руку, продовжуючи стояти з відкритим від здивування ротом. Грабунок був настільки наглий, що я й слова не зронила. Більш ніж дивну поведінку колишньої своєї колежанки по самодіяльності зрозуміла після того, як нас усім етапом загнали до камери зберігання. Там обдирали до нитки.
На роботу розподіляв єврей Котляр. Мені дісталася найважча ділянка — різання льоду. Начальник КВЧ намагався відстояти мене, скрипачка, мовляв. Не вдалося йому… Кілометрів вісім гнав нас конвой пішки до річки. Там довбали в товстій кризі діри, далі пилою вирізували великі брили льоду й вантажили їх на сани. Шургаємо пилою вниз-вгору, вода хлюпає на валянки-бурки, ноги мокрі, дубіють. Закоцюблі руки ледве втримують пилу. Тіло проймають дрижаки від непосильного навантаження. Зупинишся відпочити, і вже тремтиш від холоду. Пританцьовували на мокрій кризі, щоб хоч трохи розігнати кров у ногах і врятувати їх від цілковитого обмороження. Хоч цього, зрештою, не вдалося домогтися нікому. Всі дівчата там пообморожувалися, позастуджувалися, понаживали собі сотні болячок на все життя. Інколи хотілося сісти кудись між крижані брили, й перетворитися в якусь із них, лише б не мучитися далі. Піднімала лише боязнь, що ампутують обморожені ноги або руки, а вдома малі діточки. Яка їм поміч від матері-каліки? Згадка про синочків зігрівала душу й не давали закоцюбнути охлялому тілу, заставляла думати про майбутнє. А воно, те майбутнє, таке примарне, таке далечезне. Двадцять п'ять голодних і холодних років — то вам не жарти. Нелегко вижити в неволі. Частенько задавалася питанням: А що зробив би на моєму місці Омелян? Вижив би. Безумовно. Рук не склав би. Зберіг би себе для дітей, для України. Зло не вічне. Побачу своїх соколиків. Пташиною полечу в рідну сторону. Боже, поможи вижити в цій страшній неволі!
Вранці кожна діставала пайку хліба. Щоб не замерз, клали той кусник у пазуху. Полуднували глевким хлібом, заїдали снігом. Вечеряли смердючою баландою. Не розжирієш на таких, з дозволу сказати, харчах. Ніколи не була гурманкою чи ненажерою, а в таборі почали мені снитися столи з різноманітними наїдками. Начальство намагалося витравити з нас усе людське, довести до тваринного стану. Ми опиралися. Ми не здавалися… І перемогли. Усі мої подруги по неволі були й залишилися порядними людьми. Хотіла б я тепер подивитися на всіх отих захарових, кольцових, нєпринцевих… Чи носить ще їх свята землиця? Ким стали вони? Чи мучать їх докори совісті? Чи покаялися на старості літ? А може, це вони закликають виходити з окопів? Що ж, виходьте, недолюдки. Ми готові. Більше не будемо безмовними рабами. Ніколи!
З приходом весни погроза табірного недоумка: «Подожди, попадешь на лед!» втратила свою актуальність. Весняні бурхливі води понесли уламки криги в невідому далечінь. Але зостався табір, зосталася неволя, зосталася каторжна праця.
Нас чекали сільськогосподарські роботи. Сапали картоплю. Хоч робота ця теж не з легких, бо на порожній шлунок будь-яка праця не на радість, я все-таки знов узялася за самодіяльність. У таборі було чимало дівчат із наших країв, особливо, моїх львівських подружок. Зустріли вони мене в штики. «Галько, ми вже чули й знаємо, що ти витворяєш. Як можеш тут виступати на сцені ще й дівчат залучати до цього неподобства? Що ти витворяєш? Побійся Бога!» Ледве переконала своїх опоненток що справа ця потрібна, бо ж репертуар у нас, здебільшого, з українських пісень. Дали ми шевченківський концерт, відсвяткували багато українських свят. Доводилося іноді заспівати й «Смело, товарищи, в ногу…», але робилося то від напасті. Швиденько відмелькаємо непотрібну більшовицьку пісню й беремося за наші. Скільки корисного зробили ми з дівчатами. Це що, не рахується? Переконала таки. Старалася не задля якоїсь власної вигоди. Вони це добре бачили. А були серед них і пані Барвінська, і Степанівна… Знали, що не маю жодних пільг у таборі, самодіяльністю займалася після тяжкої праці. Одне слово, дівчата мої зм'якли. Стали навіть допомагати. Хочу сказати, що всі вони діставали посилки. Організація про них не забувала. Мені ж ніхто нічого не присилав.