Була в нас чудова оперна співачка з Києва — Галя. Прізвище, на жаль, стерлося з пам'яті. Дуже свідома й гарна людина. «Наталку Полтавку» всеньку напам'ять знала. Вирішили ми з нею поставити виставу. Поназносили нам дівчата запасок, хусток, рушників… І хоч хата Наталчина за п'єсою досить скромна, ми на те не зважали, декорували її дуже пишно й багато. Була то радше галицька, аніж полтавська хата за декором. Вистава вдалася нам на славу. Особливу бурю захоплень у глядачів викликала Олійник, яка грала виборного. Родом була молодиця з Львівщини, а ось імені вже не згадаю. Говорила вона низьким альтом. Глядачі ніяк не хотіли повірити, що то не чоловік. Оркестр творив просто диво. На скрипках грали Генця Хом'як і я, пані Барвінська — на фортепіано. Ще були мандоліни, інші інструменти. Всі мелодії я розписала, зоркеструвала. Тим складом виставу можна й нині показувати на будь-якій сцені. Дівчата були напрочуд інтелігентні й мали пречудові голоси. Галю (Наталку) просто носили на руках. Я боялася лише, аби їй ребер не потовкли у тій колотнечі. «Наталку Полтавку» нам довелося ставити двадцять один раз. Сприймали виставу всі: росіяни, естонці, литовці, білоруси, не кажучи вже про українців. У клубі-їдальні збиралася просто таки неймовірна кількість бажаючих прилучитися до світу мистецтва. Недавні суворі й категоричні мої опонентки щосили проштовхувалися до залу, щоб ще і ще раз подивитися виставу. Пані Галя Степанів (Степанівна) стала на мій бік. Пані Барвінська взялася мені допомагати безпосередньо і доброю порадою. Одне слово, я зі своєю справою отримала цілковите визнання. Весь табір виспівував у вільну хвилину «Віють вітри, віють буйні» та «Всякому городу нрав і права». Люди аж наче віджили.
«Ой не ходи, Грицю» поставили після «Наталки Полтавки». Успіх був неменший. Наколядувалися за всі роки неволі. Це при тому, що у виставі колядки є лише в першій дії. Ми ж включили понад десять колядок. Лише на одну «цензор» — начальник КВЧ — не дав згоди. Була то колядка «Ой видить Бог, видить Творець, що мир погибає». Читає він ту колядку й бурчить: «Грабец, что это такое? Почему мир погибает? Что-то здесь не так». Як я його не переконувала в «лояльності» колядки, таки не погодився включити її до вистави. Хоч ми колядували такі колядки, що за кожну мені могли «накрутити» по кілька років. Проте москалі на них, на щастя, не дуже розумілися. Декорації до вистави зробила одна естонка. Намалювала так, що очей не відірвеш. Їй би в столичному театрі працювати, а не вдовольняти забаганки придуркуватих тюремників.
Дівчата остаточно визнали, що моя праця корисна. Стали допомагати. Особливо відчутна була їхня матеріальна допомога. Завжди ділилися зі мною присланим їм із рідних країв. Не забували й про інших стражденних. Щоб не склалося такого враження, що ми там розкошували, скажу, що в посилках приходило дещо з продуктів, дрібного одягу… Але в умовах голодної імперії ГУЛАГ навіть цибулина здавалася нам незбагненною розкішшю, не кажучи вже про пригорщу якихось круп. Добрі мої краянки врятували мене від цілковитого виснаження. Я ж бо після тяжкої праці замість відпочинку займалася самодіяльністю. Це в нормальних умовах вимотує, а що вже казати про табірні. Втім, може, саме завдячуючи мистецтву, вижила в тому пеклі.
На той час я вже зібрала чудовий чотириголосий хор. Земля українська споконвіку співуча. «Воркутлаг» та інші «лаги» зібрали чи не весь цвіт український, у тому числі, й артистичний. Вибирати було з кого. Хор мав добру опінію в усіх довколишніх таборах. А було їх дуже густо. Стали ми їздити на так звані самодіяльні зльоти. На одному з масових зібрань у якомусь таборі до мене підійшов чоловік і передав вітання від доктора Барвінського, попередньо пересвідчившись, що я та сама «пані Галі».
З Барвінським у таборі обходилися дуже жорстоко. Як свого часу царські чиновники з Тарасом Шевченком. Йому заборонили навіть підходити до фортепіано. Для нього це значило бути похороненим живцем. Страждав неймовірно. Бо крім заборони грати на улюбленому інструменті, мав ще й заборону писати ноти. Але навіть у тих нестерпних умовах зумів створити кілька талановитих речей. Фантазію для скрипки та фортепіано присвятив мені. Підписана вона була «В. Васильченко». Проте я не могла виконувати її в таборі, бо не було умов для щоденних вправлянь зі скрипкою. Після звільнення передала цей чудовий витвір майстра до Львівської консерваторії для майбутнього музею Василя Барвінського.
Концертували ми з панею Барвінською. Леся Деркач, доцент Львівської консерваторії, присилала мені ноти. З нею ми були давніми подругами. Вже, бувало, засинаю зі скрипкою, смичок раз по раз випадає з руки, а пані Барвінська невблаганна. «Галю! Працюй. Галю! Вийдеш на волю, як дітей прогодуєш?» На наших тренуваннях частенько було багато слухачів. Особливо любили скрипку естонки. Сиділи цілий вечір тихенько й лише сльози котилися дрібними пацьорками їхніми змарнілими обличчями. В таких випадках ми з панею Барвінською викладалися до останнього. Фортепіано й скрипка творили диво. Розсувалися закіптюжені барачні стіни, розступалася темінь тайги, яснішала полярна ніч, втрачалося гнітюче відчуття неволі. Була тільки музика. Опановувала всім живим, заповнювала весь безмір, несла на своїх крилах наші душі до Бога. Ми самозабутньо грали. Нас зачаровано слухали. Слухали подруги, слухали близькі й рідні. Весь світ потопав у райських мелодіях. Сила мистецтва незбагненна.
Пролітав у солодкому забутті вечір. Минала в напівкошмарах ніч. Наставав ранок. Невільницький ранок. Остогидла роба, пірвані бурки, пайка глевтяка навпіл із трачкою, смердюча баланда, гарчання псів, окрики конвою. І це життя? А десь там, у рідних краях, на незбагненно далекій волі, двійко синочків, старенька мати, могила чоловіка. А чи є та могила? Десь живуть люди. Працюють, творять, кохають, народжують… А мені зась. За які гріхи, які злодіяння?
Нестор, старшенький мій, жив в Омелянової сестри в Баворові на Тернопіллі. Бідував хлопчина. Красти в колгоспі дрова, сіно, картоплю і все таке інше — то було його «господарським обов'язком». Хворий був тяжко, проте спав у стайні. До школи ходив лише взимку. Довго відмивала я його після звільнення. Ще довше находилася з Нестором по лікарнях. Вилікував його лікар Осічний з Ворохти.
Любка прихистила моя сестра в Слободі на Коломийщині. Вчителювала в тому селі. Мала своїх діточок двоє. Мушу розповісти один епізод. У класі хлопці вилляли на журнал чорнило. Ніхто не признавався. Тому до вчительської взяли Любка, бо він «учительчин». Хлопчина не видав нікого, хоч учителі допитували досить суворо, навіть били. Не посіяно в його генах насіння зрадництва. В одному кролячому киптарику, без шапки Любко втік зі школи. Вчився він тоді, здається, в п'ятому класі. Кілька днів переховувався на оборозі аж під лісом. Зима була морозна. Вчителі переполошилися. Розшукувало малого втікача чи не все село. Хлопчаки знайшли його, але не виказали. Приносили до оборогу щось з'їсти. Видав хлопчину пес Мурцьо. Привів дорослих до сховку. Любко обморозив собі ноги, схопив запалення легенів…
Доктор Барвінський перебував у нестерпних навіть для табору умовах. Про це розповідали мені неодноразово знайомі, що каралися з ним в одному таборі. Але я нічого не казала його дружині. Не хотілося, щоб старенька переживала. Проте через якийсь час пані Барвінська довідалася про страждання свого чоловіка. Ще нестерпніше повелося старій жінці після того, як і їй заборонили грати на фортепіано. Концтабірні начальники були вельми витончені садисти. Знали, коли посолити, а коли поперчити. Бо як ще можна більше допекти невільникові, аніж обірвати єдину тонюсіньку ниточку, що зв'язує його зі свободою. Для Барвінських тією ниточкою була музика. Пані Барвінська свого часу закінчила Празьку консерваторію. Була блискуча піаністка. Довідавшись про заборону, я теж вирішила не торкатися більше скрипки в неволі. Умовляли мене дівчата безперервно, мало не з цілого табору збігалися. Проте на сцену я не пішла. Здавалося тоді, що такий мій вчинок полегшить страждання пані Барвінської. Можливо, так воно й було. Мучилися ми обидві. Але я мала нагоду неодноразово переконатися, що розділене горе — півгоря. Старенька лише й жила музикою. Для мене гра на скрипці теж була віддушиною.