IX. «Жалобні» веселощі
Березень 1953 року. Наша бригада працювала на торфовищі. Наглядав за всіма роботами такий собі Тазін. Лайдак неперевершений. За найменшу провину кидав ув'язнених до буру. Не давав жодного послаблення невільницям. Ми з дівчатами відкидали сніг біля штабелів торфу, досить далеченько від бригади. Торфовище величезне, без кінця-краю. Дівчата мурашниками снують поміж штабелями з ношами та лопатами. Аж дивимося, покидали все з рук, перестали працювати. Розмахують руками, підстрибом перебігають від групки до групки. Голосів не чутно — далечінь. Гей, що трапилося? Не втрималися. Вистрибом до них. Ледь із валянків не вискакуємо. Цікавість підганяє: швидше, швидше… Назустріч мчить одна росіянка. Весела й моторна, виспівує на ходу щось дике й несамовите. «Бабоньки! Наш батька подох!» — видихає з себе ще здаля.
Веселощі на торфорозробках виливалися то в пісні, то в танці. Про роботу, зрозуміло, ніхто й думати не хотів, і Тазін того дня кудись запропастився. Носа не потикав до бригад. Оплакував десь, видно, свого кумира.
Зона зустріла нас жалобною музикою із «капелюхів»-гучномовців. У кутку барака непорушно сидить пані Барвінська. Руки схрестила на грудях. Очі заплющені. «Боже, як добре, що той Сталін помер, нарешті наслухаюся порядної музики», — блаженствує. Веселощі під звуки тужливих мелодій — то щось таке, що може зрозуміти лише людина, яка на день смерті сатрапа всіх часів була в більшовицькій неволі. Кожній із нас тоді думалося, що завтра — воля. Та де там. Сталін помер, але залишилася створена ним система, яка з тупою настирливістю вихолощувала все прогресивне, все національне, все людське. Неволя видавалася тоді нескінченною.
Самодіяльність у таборі з'їхала на пси. Дівчата бігають за ногами, просять, щоб я за скрипку бралася. Пані Барвінська теж проходу не дає, вмовляє. Але я твердо собі поставила, що гратиму лише тоді, коли знімуть заборону з пані Барвінської. До табору завітав старший над начальниками КВЧ — офіцер Богатирьов. Я попросила його, щоб перевів нас обидвох куди інде. Так ми опинилися з таборі число чотирнадцять. З панею Барвінською я не хотіла розлучатися, бо за спільні дні неволі близько зійшлися і встигли полюбити одна одну. Найдужче єднала нас, звичайно, музика, а ще… — неволя. Лихо здружує добрих людей.
У чотирнадцятому мене дали на роботу до інтрулігаторні. Виготовляли палітурки до різних книг. Працювало в майстерні мало людей і жили на диво недружно. Дівчата якісь бундючні, недоброзичливі. Вважали себе винятковою кастою в таборі, бо працювали неважко, в чистоті й теплі. Я вже звикла була до загальних робіт з бригадою та великого гурту. Там хоч працювалося набагато важче, але й малося веселіше. Попросилася до бригади, яка працювала за зоною. Начальник КВЧ відмовляв, лякав труднощами. Не послухала. На той час я вже дивилася на життя трохи оптимістичніше. Після смерті Сталіна зняли мені п'ятнадцять років. З'явилася надія на волю. Прокинувся інтерес до життя. Хотілося бути повсякчас серед людей. Працювали в лісі. Робота хоч досить важка, але не порівняти її з шостим табором, де я зіпсувала собі й нирки, й шлунок, і ноги на вантажних роботах.
Були в нас у таборах і світлі хвилини. Для мене, як не дивно, таким видався день, коли потурили з посади Нєпринцева. Залишив негідник чорний слід у моїй душі на все життя.
Того дня хтось мені розповів про Нєпринцева. Поперли його з теплого місця за зловживання, злодійство, співжиття з в'язнями. Із грізного начальника він перетворився в якогось маленького бухгалтерика. Боже, я гадала, що помру від радості. І ось настав день мого тріумфу. Було то на шостому лагпункті. Випадково зустрівши Нєпринцева в новій уже іпостасі, я наче здуріла. Біжу за ним, такими словами обсипаю, аж згодом самій соромно було. Блатних переплюнула. Він від мене бігом, а я за ним. Такого перцю йому всипала! Довго згадуватиме. Забула тоді й про своє інтелігентне походження, й про становище в'язня. Відвела душу за всі роки рабського існування. Тішилася більше, ніж у день смерті Сталіна. Той був десь далеко, а цей тут і збиткувався над нами повсякчас.
Настав п'ятдесят п'ятий рік. У таборах почалося умовно дострокове звільнення, «удо». Приходив суд, забирав особову справу, проводилося щось на зразок маленького слідства. Декого з допитуваних звільнювали. З часом відпускати на волю стали частіше. Мене ж ніхто нікуди не викликає і не думає, мабуть, звільняти. Вина за мною незначна, навіть за мірками сталінських служак. Щось тут не так, думаю собі.
Сиділа в цьому таборі дружина композитора Прокоф'єва. Російської інтелігенції теж було тут чимало. Таке враження, що Сталін всіх розумніших за себе пхав за колючі дроти. Так ось, Прокоф'єва й каже мені: «Пани Галя, до каких пор вы будете сидеть здесь? Делайте же что-нибудь». А що робити? Тоді вона каже, що до неї прибули на побачення сини. Обидва незабаром поїдуть до Москви й можуть передати листа. Лише треба написати. Сама ж і написала, бо я не дуже добре писала по-російськи. Мені залишилося тільки переписати й поставити підпис. Поїхав мій лист до Москви.
Десь через три тижні після того до нашого барака зайшло чи не все табірне начальство. Я саме днювалила в бараці. Обмерла. У такий спосіб вони «намотували» в'язням нові терміни. Хтось із стукачів шепне щось режимникові чи оперуповноваженому на тебе, й маєш ще кілька років таборів. Доплюсують, що й оком не кліпнеш. Метод цей практикувався часто-густо, бо підлоти різної в більшовицьких концтаборах аж кишіло. Я була певна, що саме з таким наміром прошкують до мене табірні чини. Папір, що його мені тицьнув якийсь із офіцерів, відмовилася підписувати навідріз. «Жодних паперів не підписуватиму. Йдіть геть від мене!» Втрутився начальник КВЧ. Аж тоді вивчила уважно той папірець і підписала. Судді були всі військові. Ставилися до мене погано, я б сказала навіть, вороже. За всяку ціну хотіли запроторити мене після табору на заслання. Так би воно й сталося, якби не начальник КВЧ. Він якось зумів мене відстояти. Я не визнавала жодної вини за собою, чим накликала на себе страшенний гнів суддів. Знову підсобив начальник КВЧ. Виголосив цілу промову, з якої було зрозуміло, що «осужденная Грабец твердо стала на путь исправления». Своїм палким виступом він зумів домогтися того, що мені скоротили термін ув'язнення й не вислали нікуди після табору.
Безконечній моїй, як здавалося першопочатково, неволі настав таки кінець. Я вільна! Волю сприймала не візуально, як, очевидно, всі люди, а на слух. Музикантка ж бо. Воля, воля, воля… Ці жадані для кожного в'язня слова вчувалися навіть у ледь відчутному леготі вітерця. Звуки волі супроводили мене аж до Коломиї. Туди я повернулася на стару роботу. А зі мною і скрипка, що теж відбула довге ув'язнення.
Чи була я щаслива? Безумовно. З таборів вийшла з набором різних болячок, але жива. Не мала чоловіка, домівки, але мала двох синів-соколів. Вітчина моя поярмлена, сплюндрована, але то Україна. Для неї збиралася доживати решту віку свого. Ти мала намір офірувати твоїх синів, як офірував себе їхній батько — Омелян Грабець.
X. «Воля або смерть!»
Першу згадку про чоловіка знайшла в польському часописі. Чи то була книжечка? Вже й не згадаю. Пам'ятаю лише, що написано було по-польськи. а видано в Америці. Йшлося там про польських підпільників, Армію Крайову та українське підпілля й УПА. Написано досить об'єктивно й обширно. Так, від польського автора, довідалася про деякі подробиці з підпільного життя свого чоловіка. «Омелян Грабець — перше псевдо Вовк, згодом — полковник Батько — з великим успіхом зорганізував боротьбу українських патріотів проти німецьких окупантів та сталіністів на Рівненщині та Винничині. Загинув 10 червня 1944 року в бою з більшовиками на Винничині». Ось так приблизно писали в тій книжечці про Мілька. Написано було, як то не дивно із симпатією. Для мене то було надзвичайно важливо. Я переконалася, що світ не забув Омеляна Грабця та його соратників. Був то початок шістдесятих років. Більше я про свого чоловіка нічого не чула й не знала. Думала, що так воно й зостанеться вже. Синам нашим велося тяжко, бо ніде й ніколи не приховували своєї гордості за батька. Часи були такі, що я хоч особливо й не крилася з тим, ким був мій чоловік, але все-таки боялася прохопитися зайвим словом. Жила ж бо в суспільстві, де до кожної порядної людини було приставлено агента КДБ. Несподівано, наприкінці 1990 року одержала листа з Винниці. Дався чути зв'язковий полковника Батька. Для мене то було повною несподіванкою. На той час не мала вже жодної надії довідатися ще щось про чоловіка. Сорок шість років минуло. Михайло Климчук, а саме він був зв'язковим в Омеляна, випадково натрапив на мій слід у Львові. Писав, що хоче побачити Омелянових синів, мене.