Їхала до Омелянового соратника й згадувала свого чоловіка.
Був Омелян чудовий декламатор. За німців у Чесанові з великим успіхом читав Шевченка. Співав гарно сольно і в хорі. Самовідданий просвітянин. Студіював політехніку в Празі. Усе свідоме життя провів у підпільній боротьбі. Чехословацькі власті видали студента Омеляна Грабця польській поліції. Тож навчання не закінчив.
Я ніяк не могла й досі не можу уявити собі, як Омелян стріляє, такий добрий і делікатний він був. Любив дітей і користувався їхньою прихильністю. В Чесанові частенько приходив до мене до школи. Тяжко уявити його в якихось жорстоких справах, бо був дуже м'який. Хоч постійна боротьба багатьох робила твердими й жорстокими, залишала відбиток на вдачі, Омелян нітрохи не піддавався цьому. Більшість людей з організації, що приходили до нас, були лаконічні в розмові, говорили здебільшого, приказним тоном. Я те все вловлювала, бо слух мала музикальний. В Омеляна цього не було. Хоч у львівських подіях був досить суворий. Аж я його не впізнавала.
До їжі був байдужий. Часом навіть не бачив що йому накладено в тарілку і що він їсть. Цілком заглиблювався у справи. Іноді в якихось гостинах чи на прийняттях за звичкою з'їдав хутенько, а його припрошують знову. То я його вже штуркала під бік, щоб не поспішав.
У сім'ї бував дуже рідко, майже як гість. Усе справи, справи, справи… Проте, коли вже приходив додому, то любив, щоб я сиділа біля нього. У мене ж були свої справи. Тут у нас іноді виникали суперечки. У незнайомому товаристві нас мали за брата й сестру. Такі ми були схожі.
Я частенько ходила музикувати до Жуків, що мешкали навпроти нас. Їхня донька Любця, нині визначна піаністка в США, добре акомпонувала. З нею влаштовували собі досить часто маленькі концерти. Омелян ревнував мене до Жуків. То я вже старалася за його присутності до них не бігати.
Неодноразово намагалися залучити його на свій бік мельниківці. Часто приходив до нас їхній представник Коник. Отець Посіко теж навідувався не раз. Приглянувся їм Омелян. Було це ще в Чесанові. Дискусії відбувалися дуже гарячі, надзвичайно, але в цивілізованих рамках. Я нерідко виходила з себе. «Слухай, — кажу, — жени їх до біса з хати. Втряси їм груш і жени в потилицю». Він лише підсмішковувався і казав, що то не є метод. Терплячий і лагідний був до неможливого. Чемно з ними розкланювався… Я б їх у кліп ока повикидала й поспускала зі сходів. Нетерпляча була. А він витриманий. В його особі пропав великий дипломат, мабуть.
Був Омелян надзвичайно прив'язаний до своєї родини. Ще коли сидів у Бригідках, просив мене допомогти братові Василькові вступити до гімназії. Дуже хотів бачити брата гімназистом. Але не судилося, бо розгорілася війна. Згодом просив, аби не забувала про Петруся та Галю, як він загине. Звичайно, я те пам'ятала й досі пам'ятаю…
Зустрілися ми з Михайлом Климчуком, наче рідні. Він з великою приязню та відданістю ставився до свого командира. Симпатії свої виявляв тепер його дружині та дітям. Багато розповідав про бойовий шлях полковника Батька. Особливо захоплювався операцією розгрому фашистської в'язниці, яку розробив і провів Омелян. Усіх в'язнів звільнили без будь-яких жертв серед УПА.
Михайло Климчук відбув совітську каторгу, де підірвав собі дуже здоров'я, зазнав багато гонінь, але залишився дійовим і невтомним. Дяка йому від мене й синів велика.
Від Михайла довідалася про посади мого чоловіка. Був він добрий конспіратор. Говорив мені якраз стільки, скільки дозволяли тодішні умови. Я, дружина, знала про підпільні чоловікові справи лише малесеньку дещицю. Сорок першого року Омелян Грабець став членом Головного Військового Штабу ОУН, крім того — Командиром Головного Військового Осередку, водночас посідав пост Провідника Центральної Округи ОУН на Східноукраїнських Землях. Можна собі лише уявити, який величезний тягар ніс на своїх плечах цей чоловік. Бо не думається мені, щоб на якійсь із цих посад він перебував у ролі «весільного генерала». Не в його то вдачі було.
Вищий провід посилав Омеляна Грабця завжди туди, де важче. У сорок третьому відважний підпільник організовує групу УПА-Південь й відразу ж стає її командиром. Тут Грабця знали як полковника Батька. Його заступником стає Антон, який загинув 24 грудня 1943 року, шефом штабу — Кропива, який склав голову 13 червня 1944 року.
Винничина кишіла німцями. Небезпека чигала на вояків УПА на кожному кроці. Але я вже казала, що Мількові завжди діставалася найтяжча ділянка. Хоч боротьба проти чисельних ворогів України ніколи легка не була.
Полковник Батько з малою групою стрільців наткнувся випадково на німців. Зав'язався бій. Але й тут поранений Омелян не так дбав про прострелену руку, як про друкарську машинку. Тримав її в здоровій руці, не довіряючи нікому того скарбу.
Українським повстанцям часто доводилося «позичати» зброю в німців. Тут Омелянові ставали в пригоді його спортивні навики. Він розробляв і проводив блискавичні операції.
На зміну німцям на Винничину прийшли більшовики. В перші ж дні до них переметнулося двоє військових, яких повстанці ще за німецької окупації визволили з фашистського табору. До того часу вони сиділи дуже смирно. Особливо себе не проявляли в боротьбі з німцями. Цілком інакше ці «герої» вели себе тепер. Разом із загонами НКВД день і ніч вишукували і безжалісно нищили українських партизанів. Знали ж перекинчики чимало: явки, зв'язки, псевда провідників… Лиха накоїли доволі. Цих двох і досі побоюються на Винничині, бо переслідують всіх причетних до УПА та підпілля. Ці ж песиголовці навели енкаведистів і на Омеляна Грабця. Про останній бій свого чоловіка переповім зі слів Михайла Климчука.
Невеликий відділ бійців УПА на чолі з полковником Батьком притиснули до ставів біля села Микулинців Літинського району енкаведисти із «заградітєльних» загонів. Чисельна перевага на боці ворога. Омелян вирішує врятувати хлопців. Дає наказ усім вицофуватися потихеньку, а сам стає до скоростріла. Чекісти неодмінно хочуть взяти його живцем. «Батька, сдавайся!». Але скоростріл не змовкав. Вузькі греблі поміж ставками вимощені трупами більшовиків. Тим часом набої закінчуються. Черги зі скоростріла все коротші. П'яні, розлючені пики більшовиків уже поруч. «Батька! Ты окружен! Сдавайся!».
«Воля або смерть!» — полковник Батько випростовується на повний зріст і йде назустріч смерті. Стятий довгою чергою з автомата, падає…
Мав тоді Омелян Грабець вік Ісуса Христа — тридцять три роки.