Мілько довго не давався чути. Аж якось несподівано з'явився в Березові. Побув із нами кілька днів, поняньчився з дітьми. Любко був малюсінький, але вже тягся до тата. З явною неохотою чоловік збирався в нелегкі мандри. Суворе тогодення не давало нам найменшої надії на затишне родинне життя. «В ряд ставай, щоб не було запізно!» Словами цього наказу сказано все. Така була невмолима дійсність. Провела я Омеляна за село і не знала, що бачу його востаннє.
Окремо хочу сказати кілька слів про нашу з дітьми подорож з Любачівщини на Гуцульщину. Втікати надумала, як лише народила другого синочка. Бо яке може бути підпілля з немовлям? Одяглася так, щоб не впадати ворогам у вічі. Голову запнула старою хустиною, взула старі розтоптані черевики. Дітей замутулькала в якесь лахміття. До Львова доїхали щасливо, а там, у міському велелюдді та гаморі, збідована жінка з двома діточками ні в кого не викликала підозри. Потягом дісталися до Станіславова, де нас чекав мій брат — отець Тарнавецький. Звідти тим же транспортом з пересадками доїхали аж до Рунгурів. Далі фірою — до Середнього Березова, де проживав того часу славний маляр Осип Курилас. Мешкав у мого кревного, сільського священика Володимира Тимощука. Курилас був уже в досить статечних літах, але жваво цікавився всіма подіями. Ми з хлопцями міцно заприятелювали з художником. А як він любив дітей! Якось прийшов до нас та й каже: «Галю, хочеш, я тобі намалюю картину і пам'ятку матимете з синами». Сів на пеньок і за кілька хвилин намалював. Зберігаю той образок, як найдорожчу реліквію. Через усі нещастя пронесла. Висить на стіні в моїй кімнаті.
З цих слів життя наше в Березові може видатися ідилічним. Ні. Жили в постійній небезпеці та тривозі. У сорок третьому наша партизанка зводила завзяті бої з німцями в довколишніх лісах. Особливо запеклі — в Космачі та побіля нього. Кажуть, німці доконче хотіли розгромити базу, де проходив старшинський вишкіл УПА. Повстанці не допустили того. Стріл лунав у горах, наче десь на верховіттях горох молотили. На села воронням упало німацтво. Почалися облави, арешти, горезвісне десяткування. Серця гуцулів згоряли у вогні помсти. Стриму месникам не було. Навіть найслабша рука тяглася до зброї. Боївки поповнювалися сміливцями, але число жертв зростало. За своє боягузтво в лісових нетрях наїзники зводили порахунки в селах, зганяли мирний люд на майдани й десяткували — розстрілювали кожного десятого, незалежно від статі й віку, тим паче — провини. Народ український пройшов через страшні механізми нищення. Фашистський — системний, планомірний, безпощадний і більшовицький — дикий, свавільний…, безжалісний.
У таких тяжких умовах навчала, як могла, дітей людських, ростила своїх. Нелегка то справа — виховання дітей, особливо, коли попідвіконню чатує смерть.
На Березів нагрянула каральна експедиція. Німці нишпорили по дворах. Хапали всіх підозрілих. Туди б отих брехунів, що гавкають на кожному кроці про наше співробітництво з німцями. Якщо ми в чомусь і сприяли фашистам, то це в швидшій їхній загибелі. Історія вже розставляє все на свої місця.
Чимало зробив для порятунку невинних людей від розправи та німецької неволі сільський священик Володимир Тимощук. У його хаті заквартирували німецькі офіцери. Господар умів поводити себе з ними так, що стримував німецьких зверхників від свавільних вчинків супроти горян. А партизани знали від нього про плани карателів. Немало сприяло цьому те, що святий отець досконало знав німецьку мову та вмів гідно спілкуватися з будь-ким, навіть із зайдами. Сотні людей врятував отець Володимир, а ніхто й досі навіть словом про нього не обмовився, не те, щоб назвав героєм. Хай будуть щирою дякою йому оці спомини та молитви врятованих людей.
Завдяки священикові німці й до сільського люду почали ставитися краще. Кажуть, що благородство й доброта навіть хижого звіра змушують ховати ікла.
Якось тяжко захворіла моя мама. Я поставила їй п'явки. Трохи полегшало, але кров ніяк не могла вгамуватися. Посеред ночі кинулася я до німецького військового лікаря. У нього засиділася пізня компанія. Підсміюються наді мною вояки, гадали, що то візит іншого характеру. Проте лікар швидко відгукнувся на мою просьбу. Дав кілька жовтеньких пігулок і сказав, як їх уживати. Такі пігулки, пояснив він, має в індивідуальній аптечці кожен німецький солдат. Мама випила ліки, і кровотеча відразу ж припинилася.
Понишпоривши ще трохи по довколишніх селах, німці забралися з Березова. Але мене ще довго не покидав страх. Сільські ґазди не дорахувалися багато чого з домашньої живності.
Через якийсь час брат привіз мені листа, що його Мілько прислав до Станіславова через кур'єрів. Писав, що перехворів тяжко на плямистий тиф, але вже поправився. Це була остання вісточка від чоловіка. Більше я від нього нічого не отримувала.
V. Закони війни
Із долів насувалася на Карпати страшна війна. У селах ставало жити все тяжче й небезпечніше. Почала я благати брата, щоб просився в єпископа десь ближче до нас. Бо ж мала я на руках двійко дрібних діточок і не могла собі з ними дати ради в тяжких воєнних умовах. Місце священика знайшлося в Нижньому Березові. Туди й переїхав зі Станіславова отець Тарнавецький. До нього перебралися й ми. Так я стала вчителювати у Нижньому Березові.
Перші весняні громи злилися з гуркотом канонади. Великдень сорок четвертого року святкували ми під тріскотіння скорострілів та гарматне бахкання. Фронт проходив через Яблунів, Печеніжин… Гори двигтіли. Усі навколишні ліси заповнили військові, дороги загатила техніка.
Якась мадярська частина проходила через Рунгури. Наші партизани без дозволу проводу роззброїли мадярів і відпустили їх із Богом додому. Мстиві вояки небавом повернулися до села, але вже більшою силою і при зброї. Помста була страшна. Вбили сільського священика Пужака, який, до речі, передчував біду. У розмові з моїм братом сказав, що хлопці непродуманим вчинком накоїли лиха. Не пощадили мадярські вояки й священикового приятеля, каліку, що вже довший час не міг пересуватися без коляски. Вбили кілька десятків селян, навіть дітей та стариків не помилували. Село спалили дощенту, попередньо пограбувавши. Від Рунгурів, великого й багатого села, зосталися тільки згарища.
Випадки обеззброювання мадярських частин, що відступали, мали місце і в інших селах. Але спішно втрутився провід УПА. Самочинство припинилося. Тим більше, що зверхники повстанців зуміли домовитися з мадярами про передачу зброї взамін на продукти. Такі акції проводилися по всій Гуцульщині.
Ще перед спаленням Рунгурів велика мадярська частина зайняла Березів. Командував нею старий, ще австрійський генерал Льошкай. Якогось дня генерал склав нам із братом візиту. Такий був штрамакуватий, молодцюватий, галантний, коротко кажучи, справжній вояка старого гарту. Приніс якісь там напої, наїдки. Поводився надзвичайно вишукано й ввічливо. Дуже ніяковів за своїх підлеглих, які не гребували ні грабежем, ні дрібною крадіжкою. Просив ставити його до відома на випадок якогось беззаконня його підручних. Повторював повсякчас, що грабунок — то є річ неприпустима для вояка. Де починаються грабежі, там закінчується армія. Але військо так швидко деморалізовувалося, що навіть генерал уже майже нічого не міг вдіяти. Це дуже йому долягало.
Мадярські вояки таки пограбували нас із братом. Поздирали зі стін килимки, позабирали з хати різні дрібнички. Брат по гарячих слідах кинувся до генерала на скаргу. Мародерів, то були господарники, швидко знайшли й послали на передову. Майно нам повернули. Але від того дня довелося нам жити в постійному страху помсти. Життя людського тоді ніхто не цінував. Про це попередив і старий генерал. Казав вечорами не виходити з хати, бо може надлетіти «випадкова» куля. Грабіжники здатні на все. Про це досвідчений вояк не подумав, пропонуючи нам свій захист. Було нам дуже тяжко.