-- Могло бути ╕ краще, - подумала Аб╕гель у сво╖й к╕мнат╕.
На вулиц╕ сутен╕ло. За в╕кнами завивав в╕тер, п╕дн╕маючи куряву. Почалася злива. Люди поховалися по сво╖м дом╕вкам. Кр╕зь шибку було чути, як др╕ботять крапл╕. Аб╕гель засипала п╕д звуки дощу. Коли повн╕стю стемн╕ло, Захар╕й запалив св╕чку, що стояла на стол╕. Чолов╕к дивився на дощ кр╕зь в╕кно сво╓╖ к╕мнати. В╕н любив визирати на вулицю, коли сид╕в у теплому затишному м╕сц╕, а за в╕кном завивала непогода. Так в╕н просид╕в коло в╕кна к╕лька годин. Дощ припинився ╕ кр╕зь хмари визирнув бл╕дий серп м╕сяця. В сус╕дн╕х будинках люди почали гасити св╕тло.
Захар╕й теж вже вир╕шив лягати спати. В╕н вл╕гся на солом'яне л╕жко ╕ почав засинати. Раптом його розбудив пронизливий довгий свист. Спершу Зак не звернув на це увагу. Свист повторився ще два коротких рази. Захар╕й визирнув у в╕кно ╕ нажаханий так ╕ завмер. Кр╕зь шибку в╕н побачив, як на вулиц╕ насува╓ться туман. Б╕ле марево, схоже на дим, заполонило селище.
М╕стер Спенсер вир╕шив, що почалася пожежа. В╕н спустився вниз, щоб вияснити, в чому р╕ч. Хтось ╕з постояльц╕в пояснив йому, що це в╕дбува╓ться щодня. З приходом ноч╕ трич╕ луна╓ свист, а пот╕м на селище насува╓ться туман. Коли наста╓ св╕танок, в╕н зника╓. Захар╕й вир╕шив з ус╕м роз╕братися завтра. А поки йому треба в╕дпочити з дороги.
* * *
Зранку Джона розбудили сл╕пуч╕ сонячн╕ промен╕. В хиж╕ було душно. В╕н вийшов на вулицю, щоб вдихнути св╕жого пов╕тря. М╕стер См╕т почував себе бадьорим ╕ повним сил, як н╕коли ран╕ше. Таке враження, що в╕н вдруге народився. Джон озирнувся ╕ пом╕тив, що знаходиться на окра╖н╕ селища. За хижою починався л╕с ╕ скеляст╕ гори. Зв╕дти долинали звуки флейти. Джон п╕шов по стежц╕ в глиб л╕су. Серед, покритих мохом, кам'яних валун╕в, стояв ╕нд╕анець. Його торс був оголений. Пустельний орел в м'язистих руках стискав флейту ╕ награвав чар╕вну мелод╕ю. З╕ свистом по╓днувалося журчання води, сп╕в пташок ╕ шелест дерев. Тр╕ск сухих г╕лок змусив ╕нд╕анця повернутись. В╕н перестав грати.
-- Прив╕т, Джоне. Тоб╕ вже краще? - запитав ╕нд╕анець.
-- Так. Тепер я починаю розум╕ти, що все це не марення. - м╕стер См╕т п╕д╕йшов до струмка ╕ почав жад╕бно пити джерельну воду.
-- Не посп╕шай, пий невеличкими ковтками. - порадив Пустельний Орел.
-- Що привело тебе сюди? - запитав Джон.
-- Доля. - сухо промовив ╕нд╕анець.
Джон краще роздивився чолов╕ка. Його складки ╕ зморшки п╕д очима робили його погляд суворим. Обличчя було молодим, але оч╕ говорили ╕нше. В них в╕добразилася глибина ╕ досв╕д прожитих рок╕в. Смаглява шк╕ра в╕дливала червоним в╕дт╕нком на сонц╕. Зда╓ться питання зачепило чолов╕ка за живе, бо ╕нд╕анець попрямував назад до сво╓╖ хиж╕. Джон в╕дправився сл╕дом за ним.
На подв╕р'╖ ╖х чекали Захар╕й ╕ Аб╕гель. Пустельний Орел прив╕тав гостей. Вони зайшли до хиж╕ ╕нд╕анця. Джон продовжував стояти, втупившись в двер╕.
-- Все гаразд? Ход╕мо! - промовила Аб╕гель.
-- Я звичайно можу помилятися... - в горл╕ Джона стало сухо ╕ в╕н недоговорив.
-- Про що ти? - запитала вона.
-- Ти зовс╕м не зм╕нилися, - промовив Джон, проковтнувши комок в горл╕. - ╤ це не сон?
-- Я справд╕ стою перед тобою. - промовила Аб╕гель.
-- Ти Аб╕гель Штраус, а я - Джон См╕т. Пам'ята╓ш мене? Я кинувся у вогонь, щоб захистити тебе.
На вулицю вийшов Захар╕й.
-- Що тут в╕дбува╓ться? - запитав в╕н.
-- Зда╓ться, Джон згадав дещо, - промовила Аб╕гель.
-- Я присягаюся, що це Аб╕гель Штраус! - вигукнув Джон. - Д╕вчинка, яку змусили брати участь в ритуал╕.
-- Неймов╕рно! П╕сля ст╕лькох рок╕в в╕н пригадав образ в сво╖й голов╕. - сказав Захар╕й.
-- Заку, скажи йому, що я не та Аб╕гель! - заявила ж╕нка.
-- Вибач, Джоне, але вона справд╕ нема╓ н╕якого в╕дношення до д╕вчинки в притулку, - сказав Захар╕й.
-- Той самий вираз обличчя, каштанове волосся, блакитн╕ оч╕, як два бездонн╕ океани. Не зда╓ться друго╖ тако╖ ж╕нки на св╕т╕! - вигукнув Джон.
Захар╕й п╕д╕йшов ╕ шепнув м╕стеров╕ См╕ту щось на вухо. Аб╕гель насторожено дивилася в ╖хню сторону. Слова Зака допомогли ╕ Джон замовк.
-- Пустельний Орел вже зачекався. Досить цих безглуздих розмов. Ход╕мо! - наказала Аб╕гель ╕ чолов╕ки слухняно п╕шли за нею.
╤нд╕анець розлив в чаш╕ трав'яний наст╕й для гостей. Духмяний аромат м'яти, чебрецю, мел╕си ╕ ще сотн╕ трав витав у пов╕тр╕. Гост╕ вс╕лися зручн╕ше ╕ в╕дпили наст╕й. Гаряче п╕йло з╕гр╕вало. Пустельний Орел скрутив сигару ╕ запалив. А пот╕м в╕н почав свою розпов╕дь.
-- Почалося все р╕к назад. - промовив ╕нд╕анець, випустивши хмару диму. - Поселення розкв╕тало ╕ все б╕льше людей селилося в ньому. Та одного дня трапилося дещо жахливо. Почалося все з того, що корови перестали до╖ти молоко. Це не принесло багато непри╓мностей, але заставило людей хвилюватися. Та б╕да не приходить одна. Кури почали нести гнил╕ яйця. Вс╕ма силами ми молилися, щоб боги перестали гн╕ватися на нас ╕ дарували свою мил╕сть. Почався сезон жнив. Але урожаю не було. Кукурудза, квасоля, боби - все загинуло. Люди вир╕шили, що селище прокляте ╕ почали т╕кати зв╕дси, залишаючи сво╖ буд╕вл╕. А пот╕м почалася зима. Приходилося економити на харчах, але в нас залишились запаси з попередн╕х рок╕в. Частину худоби прийшлося вбити, бо вона не давала корист╕, зате просила ╖сти. Коли прийшла весна, понев╕ряння не зак╕нчились. Почалися п╕щан╕ бур╕, холодн╕ в╕три, а щовечора почав з'являтися туман, який супроводжувався пронизливим свистом. Кожного дня вс╕ люди, що живуть в селищ╕, збираються б╕ля тотемного стовпа ╕ моляться. Одного дня нам усм╕хнулася удача. Щедр╕сть бог╕в привела до поселення милосердного чолов╕ка. Описати його зовн╕шн╕сть неможливо, бо ╖╖ приховував темний плащ з каптуром. Незнайомець об╕цяв допомогти нам. Я продиктував Лот╕ листа, а чолов╕к прикрасив його сво╖ми словами. За сво╖ послуги в╕н н╕чого не взяв. Незнайомець забрав листа ╕ б╕льше ми н╕коли його не бачили. Ви його посланц╕ ╕ ма╓те допомогти. Прошу, будьте милосердними!
-- Гаразд, ми допоможемо, - запевнив Захар╕й.
-- Але затям, що ми не його посланц╕, - промовив Джон.
-- Особисто я вважаю, що в селищ╕ завелася в╕дьма, - сказала Аб╕гель.
-- В╕дьма? - не зрозум╕в ╕нд╕анець.
-- Погана ж╕нка, - пояснив Захар╕й. - Вона псу╓ худобу, урожай ╕ наклика╓ стих╕йн╕ лиха.
-- Отже, треба остер╕гатися погано╖ ж╕нки? - запитав Пустельний Орел.
-- Маячня, - промовив Джон. - В╕дьми бувають т╕льки у казках.
-- Це лише припущення, але хтось в поселенн╕ може творити ц╕ жахлив╕ реч╕, - промовила Аб╕гель.
-- Думаю, що сп╕льними зусиллями ми виведемо в╕дьму на чисту воду, - сказав ╕нд╕анець. - А зараз час ╕ти. Скоро почнеться час молитви.
На площ╕ збирався люд: чолов╕ки, стар╕, ж╕нки з д╕тьми на руках. Вони стали ╕ схилили голови перед дерев'яним стовпом. Розмальована споруда складалася з трьох гол╕в. На низу знаходилась чорне сумне лице з червоними очима, посередин╕ синя маска з довгими ф╕олетовими вухами, яка не виражала емоц╕й, а на гор╕ знаходилося усм╕хнене б╕ле обличчя з зеленими цятками ╕ п╕р'ям на голов╕.
Пустельний Орел п╕д╕йшов до тотема ╕ почав вголос промовляти молитву ╕нд╕анською. Люди замовкали ╕ прислухалися до його грубого монотонного тембру. Минуло близько години. Дехто почав розходитись ╕ покидали площу. Через деякий час залишилось к╕лька ос╕б. Раптом Пустельний Орел припинив голос╕ння. Пов╕яв холодний в╕тер.
-- Вс╕м заховатися в буд╕влях! - заволав ╕нд╕анець. - Насува╓ться буря!
Супутники поб╕гли до сво╖х помешкань. Для Джона теж вид╕лили к╕мнату. На вулиц╕ зав╕яло так, що аж шибки дрижали. В╕тер п╕дн╕мав п╕сок ╕ з ус╕╓╖ сили жбурляв об ст╕ни. Буря тривала близько п╕вгодини. Стих╕йне лихо втихомирилось ╕ в╕тер почав слабшати. На його зм╕ну прийшов дощ.
Захар╕й лежав ╕ прислухався до стукоту крапель. На к╕лька хвилин в╕н задр╕мав. Раптом в к╕мнату хтось постукав. Двер╕ в╕дчинились ╕ до к╕мнати зайшов Джон.