-- Я бачу ти геть не вм╕╓ш пити, - промовила вона.
-- Тоб╕ не обов'язково допомагати мен╕, - язик у Захар╕я запл╕тався ╕ в╕н ледь виговорював слова.
-- Мовчи, дорогенький.
Разом ╕з Салл╕ Захар╕й д╕йшов до ма╓тку. Раптом в одному ╕з в╕кон в╕н пом╕тив два силуети. Один ╕з них мав ж╕ночу статуру, а другий був чолов╕ком. Придивившись ближче чолов╕к пом╕тив, що людина була схожа на дворецького, якого Зак одного разу зустр╕в у ма╓тку. Пара про щось гаряче сперечалися.
Захар╕й п╕д╕йшов до дверей ╕ постукав. В будинку наступила тиша. Почулися кроки. Аб╕гель в╕дчинила двер╕. Вона мала розгублений вигляд.
-- Прив╕т. У нас сьогодн╕ гост╕? - запитав Захар╕й.
-- Сьогодн╕ не буде н╕яких гостей, - запевнила Аб╕гель.
-- А хто тод╕ приходив?
-- Н╕кого не було.
-- Не бреши мен╕! Я бачив кр╕зь в╕кно, як ти говорила з дворецьким!
-- В цьому будинку нема╓ дворецького. Заку, ти перевтомився. Я теж почуваюсь пригн╕чено п╕сля смерт╕ чолов╕ка. Нам треба просто в╕дпочити.
-- Я можу щось зробити для тебе? - запитав Зак, заходячи в д╕м.
-- Ти об╕цяв дописати книгу. Це допоможе тоб╕ повернути мою дов╕ру. - промовила Аб╕гель.
-- Ти готова забути смерть чолов╕ка заради красиво╖ ╕стор╕╖?
-- Буду в╕двертою, Заку. Справа в тому, що мен╕ було ц╕лком байдуже на мого чолов╕ка ╕ я намагалися знайти когось нового. Батько цього йолопа мав б╕знес - завод для виробництва муки. В╕н завжди допомагав сво╓му б╕дному синочку, який у скрутний час потребував грошей. Так ми жили на батьков╕ грош╕. Б╕льшу частину грошей в╕н вклав на покупку цього ма╓тку. Старий поскупився придбати щось краще для сво╓╖ нев╕стки. Горда свиня! Тепер, коли Джек мертвий, за що я маю жити?! Якщо ти по-справжньому мене коха╓ш, ти ма╓ш отримати гонорар за св╕й роман. Тод╕ ми зможемо покинути це н╕кчемне м╕сто. Ми по╖хали б до самого Нью-Йорка, а може нав╕ть жили б у Маям╕.
-- Отже так ╕ буде. Ти забудеш про це страшне м╕сце. Ми один одному зламали дол╕, зате отримали свободу. Вдвох ми б╕льше не залежимо в╕д с╕м'╖, д╕тей, непри╓мних компан╕й. Ми почнемо все по-новому ╕ забудемо стар╕ образи.
-- Ти правий, треба все забути. Ми до к╕нця наших дн╕в будемо кохати один одного.
Аб╕гель об╕йняла Захар╕я ╕ притулилася до його плеча. Вона почала рюмсати, притулившись до його сорочки. Зак погладив ╖╖ по голов╕ ╕ рюмсання пов╕льно припинялось.
-- Мен╕ завжди подобались так╕ люди. - промовила Аб╕гель.
-- Як╕? - запитав Зак.
-- Стар╕ романтики, як╕ молод╕ в душ╕. Ти, як герой твого роману, хочеш бути в╕льним в╕д ц╕лого св╕ту ╕ знайти справжн╓ кохання.
-- Проте в роман╕ завжди чека╓ щасливий ф╕нал у к╕нц╕. В реальност╕ не бува╓ щасливий ф╕нал╕в - т╕льки смерть. Але не будемо про сумне.
-- Не говори так. У нас ще все попереду. Я в╕рю, що ти допишеш книгу ╕ ми будемо жити щасливо.
Аб╕гель зробила на вечерю картопляну зап╕канку. Ст╕л був прикрашений б╕лою скатертиною. Вона розклала ╖жу по тар╕лках ╕ запропонувала св╕жозварений пунш. Зак не в╕дмовився в╕д смачного. Ця вечеря натякала на перемир'я. Аб╕гель немов говорила: "Я шукала чогось нового ╕ знайшла. Я готова платити за сво╖ захоплення. Але за це мен╕ потр╕бно давати щось взам╕н." Аб╕гель не засмутив п'яний вигляд Захар╕я. Вона улесливо намагалась дов╕дуватись подробиц╕ майбутн╕й глав. Зак подумав, що вона геть збожевол╕ла в╕д книг. Захар╕я не збентежила така ситуац╕я, бо в╕н завжди вважав, що ж╕нки - дивн╕ створ╕ння.
П╕сля вечер╕ Зак с╕в дописувати св╕й роман, а Аб╕гель замкнулася у сво╖й к╕мнат╕. На вулиц╕ почав падати дощ. Це наганяло сонлив╕сть. Кр╕зь силу Зак продовжував друкувати. Голова тр╕щала в╕д похм╕лля. Зак вийшов з свого каб╕нету, щоб випити води.
В коридор╕ вчувалася при╓мна музика. Спершу Захар╕й подумав, що Аб╕гель ув╕мкнула телев╕зор. Але пристр╕й був виключений. Звук доносився з горища. Мелод╕я нагадувала заведену шкатулку.
Зак п╕днявся по дерев'ян╕й драбин╕ на горище, зв╕дки долинала дивна мелод╕я. В╕н в╕дчинив дверцята. М╕сячне св╕тло св╕тило кр╕зь гор╕шн╕ в╕кна. Музика долинала з дерев'яно╖ скриньки. Поряд танцювала порцелянова лялька, п╕днявши руки догори. Захар╕й п╕д╕йшов ближче, щоб вивчити чудернацький механ╕зм. Раптом музика перестала грати. Лялька поворухнулась.
-- Хто тут? - запитала лялька метал╕чним голосом.
-- Я - Зак Спенсер. - чолов╕к завмер на м╕сц╕, не в╕рячи сво╖м очам. - А тебе як звати?
-- Дебора Грен.
-- Неймов╕рно. Можна взяти тебе за руку.
Лялька кивнула на знак згоди. Захар╕й п╕д╕йшов ближче. В╕н в╕дчув гладеньку керам╕чну поверхню. Рука на дотик була холодною, але нагадувала людську шк╕ру. Каштанове волосся ляльки нитками спадали на худорляв╕ плеч╕. При одному погляд╕ скляних очей ляльки у Захар╕я прокинувся страх. В╕н в╕дсмикнув руку.
-- Як ти тут опинилась? - запитав Захар╕й.
-- Я давно тут живу. Деколи вони приходять ╕ нав╕дують мене. - в╕дпов╕ла Дебора.
-- Хто тебе нав╕ду╓?
-- Р╕зн╕ гост╕. Один з них ще дос╕ тут.
-- Про кого ти? - Зак озирнувся навколо.
-- Його важко пом╕тити. Подивись на дзеркало.
Зак п╕д╕йшов до ср╕блястого дзеркала, що вис╕ло на ст╕н╕. Кр╕зь тьмяне скло в╕н уважно роздивився зображення. Дзеркало викривляло його лице. Раптом за сво╖м в╕дображенням в дзеркал╕ Зак пом╕тив високу т╕нь. Довге зморшкувате лице дворецького дивилося на нього. Захар╕й озирнувся назад. Там н╕кого не було. А тим часом постать в дзеркал╕ п╕д╕йшла ближче. Зак миттю поб╕г до гор╕шн╕х дверей. В╕н закрив вих╕д ╕ якнайшвидше спустився вниз. Зак поб╕г до сво╓╖ к╕мнат╕ ╕ замкнувся всередин╕. В╕н прислухався: в коридор╕ було тихо - зв╕дти не доносились поскрипування ╕ шурхот╕ло.
--
Це насл╕дки похм╕лля. Мен╕ все привид╕лось. - подумав Захар╕й.
Всю н╕ч в╕н не м╕г спок╕йно заснути. Лише в╕н засипав - йому починали снитися кошмари. Переживши н╕ч, Зак переборов св╕й страх ╕ зранку направився на горище. В╕н в╕дтворив двер╕ ╕ зазирнув всередину: лялька ╕ дерев'яна скринька зникли, залишилось лише дзеркало. Зак п╕д╕йшов до дзеркала. Там в╕н побачив лише сво╓ перелякане жовте обличчя з син╕ми м╕шками п╕д очима. В рот╕ пересохло. М╕стер Спенсер окинув поглядом пусту к╕мнату ╕ спустився вниз, щоб випити води. Щоб позбавитись н╕чного жаху, Захар╕й с╕в дописувати свою книгу.
Серпент
Приховавши сл╕ди свого злочину, Джон повертався на базу ВОРТЕКСа. В╕н всю дорогу озирався, чи за ним н╕хто не стежить. Пан╕ка застрягла комом в його горл╕. В╕н ще дос╕ перебував у стан╕ афекту.
Як завжди б╕бл╕отекар Ватикану пров╕в Джона у ВОРТЕКС. Лише в╕н переступив пор╕г, як на нього вже чекало десяток озбро╓них охоронц╕в. Вони ретельно обшукали Джона. Сканування показало, що в╕н не становить загрози, проте дек╕лька охоронц╕в скоса дивились на м╕стера См╕та. Його провели в каб╕нет Анни Штраус.
Джон окинув поглядом простору к╕мнату. Анна сид╕ла в шк╕ряному кр╕сл╕ з кам'яним виразом обличчя.
-- Допов╕дайте, - сухим голосом промовила вона.
-- Наше завдання з Дев╕дом виявилося усп╕шним, але не так, як ми хот╕ли.
-- Продовжуйте.
-- М╕сце в якому бачили сл╕ди Аб╕гель був пасткою. Орден Серпента забрав ляльку, щоб оживити Аб╕гель. Д╕вчина - жива, але опинилася в руках Пастуха. Тепер члени ордену використовують ╖╖ в сво╖х ц╕лях. Якби я м╕г зм╕нити щось в ц╕й ситуац╕╖, я б...
-- Заспок╕йтеся! - перервала його Анна. - Що ви розпов╕ли ╖м?
-- Н╕чого, клянуся! - заявив Джон, витираючи п╕т з чола.
-- Хто стояв за викраденням Аб╕гель?