-- Дво╓ молодих людей, що були членами ордену, як╕ виконували роль подружньо╖ пари. Вони допомогли Пастуху д╕стати ляльку.
-- Тоб╕ не зда╓ться дивним те, що, коли в ╕стор╕╖ ф╕гуру╓ Пастух, ти завжди знаходишся поруч?
-- Це лише клятий зб╕г.
-- Я майже впевнена в тво╖й невинност╕. Проте прийдеться просканувати тв╕й мозок. Ми вже зробили це з Дев╕дом. Якщо ваш╕ верс╕╖ з╕йдуться, то вс╕ п╕дозри в╕дпадуть. Готовий ти довести свою невинн╕сть?
Джон зрозум╕в, що повинен погодитись, тому кивнув голову в знак згоди. Його провели в невеличку к╕мнату. Джона прив'язали до кр╕сла. На голову йому надягли металевий шолом, з якого стирчали металев╕ трубки. Чолов╕к в╕дчув легеньке пощипування в╕д голови до к╕нчик╕в пальц╕в. Сканування зайняло 5-10 хвилин. П╕сля процедури Джон в╕дчув, як його нудить. В╕н виблював вм╕ст свого шлунку в ун╕таз. Його залишили одного в к╕мнат╕, зачинивши двер╕.
Наступного дня прийшли результати. Джон знав, що в його спогадах нема╓ н╕чого страшного, але ВОРТЕКС м╕г д╕знатися про те, як в╕н нав╕дався до р╕дного дома. Ця думка непоко╖ла Джона всю н╕ч. В╕н заснув п╕д ранок, виспавшись лише к╕лька годин.
М╕стер См╕т знову опинився в каб╕нет╕ Анни. Вона пильно подивилась на Джона:
-- Тоб╕ нема╓ що сказати?
-- Я ц╕лком можу в╕дпов╕сти за ско╓н╕ вчинки. - промовив Джон. - Якщо ви бажа╓те мене стратити, то зроб╕ть це. Все, що я ско╖в залишитися на мо╖й сов╕ст╕.
-- Ви зна╓те, що протокол не дозволя╓ вбивати непричетних?
-- Це особисте.
-- Прийшов наказ зверху - ваш╕ д╕╖ в╕дтепер п╕длягають суворому нагляду. П╕дготуйся до майбутньо╖ м╕с╕╖ - у тебе залишилось к╕лька дн╕в.
-- Я можу йти? - здивувався Джон.
-- Ти - в╕льний.
Джон п╕д╕йшов до вх╕дних дверей.
-- Ще одне, Джоне, - промовила Анна.
-- Слухаю.
-- П╕д час м╕с╕╖ ти ма╓ш вияснити будь-яку ╕нформац╕ю про м╕сце знаходження Аб╕гель.
-- Я зрозум╕в.
-- А тепер ╕ди.
Така позиц╕я сильно вразила Джона. В╕н в╕дчував, що ВОРТЕКС щось не договорю╓ йому, ╕ плете навколо нього сво╖ ╕гри. Його вчинок прир╕внювався до смертельно╖ кари, але натом╕сть в╕н залишився живий. В╕н - занадто ц╕нний персонаж у ╖хн╕й гр╕.
* * *
К╕лька дн╕в пройшло досить швидко. Джон в╕дчува╓ тепер себе набагато краще, коли йому дозволили в╕льно пересуватися по баз╕ ВОРТЕКСа. В╕н був у чудов╕й ф╕зичн╕й форм╕. Його продовжувала хвилювати думка, що трапилось з Аб╕гель. Що орден зробив з нею? Чи вона дос╕ жива? Може вони вже використали ╖╖ в сво╖х ц╕лях, а т╕ло викинули геть?
Прийшов той самий день, коли агенти ВОРТЕКСа з╕брались для важливо╖ м╕с╕╖. Вс╕х людей под╕лили на групи. Джон як завжди при╓днався до Дев╕да ╕ Мер╕. Дев╕д зачитав ╕нструкц╕╖, зг╕дно з якими мали д╕яти вс╕ агенти.
П╕сля промови вс╕х агент╕в розсадили в металев╕ капсули. Координати на пристро╖ автоматично ув╕мкнулися п╕сля запуску машин. Одразу у капсулах ув╕мкнувся режим невидимост╕. План полягав в тому, що корабл╕ нападуть на планету непом╕тно. Коли арм╕я розв╕да╓ географ╕ю м╕сцевост╕, вона буде мати перевагу в бою.
А поки капсула лет╕ла кр╕зь косм╕чний прост╕р, тр╕йка сид╕ла ╕ готувалася до посадки.
-- Ми можемо б╕льше не повернутися, - зненацька промовив Дев╕д, завершивши читати навчальну ╕нструкц╕ю.
-- Що ти ма╓ш на уваз╕? - запитала Мер╕.
-- М╕с╕я дуже важлива ╕ одночасно ризикована, - сказав Джон.
-- Авжеж, - погодився Дев╕д.
Капсула наближалась до оранжево╖ планети, що знаходились на довол╕ близький в╕дстан╕. Раптом корабель почало трясти.
-- Що це таке? - запитала Мер╕.
-- Ми заходимо в турбулентн╕сть, - сказав Дев╕д.
-- Цього не було написано в план╕, - промовив Джон.
В ╕люм╕натор╕ тр╕йка побачила вогняний шквал. Кожна капсула, що намагалася пройти кр╕зь атмосферу планети вдарялася об невидиму перешкоду. Дев╕д переключив корабель на ручне управл╕ння. Проте розвернути капсулу не вдалося - пот╕к засмоктував ╖х все ближче у вогняний шквал.
-- Вс╕ пристро╖ в╕дмовили, - промовив Дев╕д.
-- Костюми також не працюють, - сказала Мер╕.
-- Ми ув╕йшли в аномальну зону, - зробив висновок Джон.
Корабель ув╕йшов у густий дим. Один з обломк╕в з╕ткнувся з капсулою. Сила удару штовхнула агент╕в у праву сторону. Джон зрозум╕в, що ╕нших вар╕ант╕в не лишилось. В╕н ма╓ скористатись даром, ╕накше ╖х розплющить, як комах. М╕стер См╕т схопив Дев╕да ╕ Мер╕ за руки ╕ митт╓вий спалах перен╕с ╖х з корабля.
Вони впали на п╕сочну дюну ╕ покотилися вниз по п╕ску. Коли пад╕ння зак╕нчилось, Джон подивився вгору: блакитний щит стримував корабл╕. Один за одним лунали вибухи. М╕стер См╕т знав лише одне м╕сце де в╕н зустр╕чав под╕бну р╕ч - планета велетн╕в ╤нв╕олаб╕я. Саме там в╕н зробив блакитний щит, який захистить планету в╕д нападу чужих вторгнень.
-- Не може бути, що це те саме м╕сце. - Джон озирнувся. Навколо простягалася пустеля. В╕д високих зелених л╕с╕в залишився лише п╕сок. - Мабуть це схожа планета. Як щит може працювати кр╕зь минуле?
Мер╕ ╕ Дев╕д п╕днялися на ноги. Вони обтрусили п╕сок з сво╖ форми. Раптом жив╕т Джона схопила судома. В╕н опустився на п╕сок. В голов╕ запаморочилося. М╕стера См╕та вирвало. Спину проймав сильний б╕ль. Дев╕д схопив Джона за болюче м╕сце.
-- Що це таке? - запитав Дев╕д. В руках в╕н тримав маленьку зморщену ╕стоту.
-- Це зертон╕т, - промовив Джон. - Вони живуть в потоках часу. Один з них напевно присмоктався, коли я зд╕йснив перем╕щення. Ось чому я не зм╕г в╕дправити нас подал╕ в╕д ц╕╓╖ планети. Кожне перем╕щення ста╓ з кожним разом небезпечн╕шим.
-- Тепер це неважливо, - промовила Мер╕. - На сотн╕ к╕лометр╕в лише пустеля. В кращому випадку ми помремо в╕д спраги, якщо нас не схоплять прислужники ордену.
-- Мен╕ теж ╓ що сказати, - заявив Дев╕д. - Коли мен╕ п╕двищили р╕вень доступу, я переглядав засекречен╕ файли. Я не маю право цього вам говорити, але не можу приховати це в╕д вас, бо це може стати нашим останн╕м завданням. Це не просто м╕с╕я. Нас в╕дправили на край реальност╕. ╤з засекречено╖ ╕нформац╕╖ я д╕знався, що ╕снують пожирач╕ реальност╕. Вони створюють тр╕щини в тканин╕ матер╕╖. Те, що ми назива╓мо Всесв╕том - мильна бульбашка, яку обер╕га╓ ВОРТЕКС. Коли вона тр╕сне, н╕хто не зна╓, що трапиться. Орган╕зац╕я охороня╓ меж╕ ц╕╓╖ бульбашки - останнього оплоту реальност╕. Там, щось було сказано про глобальний катакл╕зм. Вони приховують б╕льше, чим ми зна╓мо. Ця м╕с╕я лише прив╕д загнати нас сюди - на край реальност╕.
-- Пожирач╕ реальност╕ - павуки, - промовив Джон, - я вже зустр╕чав ран╕ше таких.
-- Ми обов'язково ма╓мо д╕знатися, що за чорт╕вня тут в╕дбува╓ться. - сказала Мер╕.
Тр╕йця рушила вперед, оминаючи дюну за дюною. В пустел╕ було дуже спекотно. Здавалося, що гаряче пов╕тря висмокту╓ воду з т╕ла. А може так ╕ було. Джон згадав св╕й перший день, коли зв╕льнився з Кенрайссела. В╕н тод╕ йшов пустелею босий ╕ спраглий. Палюче сонце обп╕кало стопи. В╕д цих думок стало ще спекотн╕ше.
Вибухи припинилися. Небо було оповите товстим шаром диму. Дев╕д к╕лька раз пробував ув╕мкнути костюм, але н╕чого не вдалося зробити. Вони продовжували йти безк╕нечною пустелею. П╕т ст╕кав по ╖хньому т╕лу, губи пересохли. В очах паморочилось, але агенти продовжували йти. Минуло к╕лька годин, а може к╕льканадцять годин. Тр╕йця пом╕тила пологий спуск. А за ним дал╕ продовжувався ряд п╕сочних дюн.
Джон вже втратив будь-яку над╕ю врятуватися. В╕н вже сам був нерадий, що врятувався в╕д вибуху. М╕стер См╕т сам створив довгу ╕ пекельну смерть для себе ╕ сво╖х друз╕в.
Коли минув день (але точно н╕хто не зм╕г сказати), агенти в╕дчули сильну втому ╕ слабк╕сть. Вони не знали, чи зараз день, чи н╕ч. На горизонт╕ з'явились багрян╕ гори. Проте агенти не були впевнен╕ у те, що бачать. Це м╕г бути лише м╕раж. Раптом Дев╕д пом╕тив неподал╕к невеликий дерев'яний сарай.
-- Ви теж це бачите, чи мен╕ все це ввижа╓ться? - запитав в╕н.