Крім того, було б корисно наново оцінити «успіхи» індустріалізації й транснаціональної масифікації культур Латинської Америки у світлі інформації, якою наразі не володіємо: яка частка залишається в латиноамериканських суспільств од прибутків, що отримуються від реалізації нашої музики, телесеріалів і книжок? Скільки митців, виробників і техніків отримують прибутки від цього транснаціонального поширення? Ми дещо знаємо про те, що відбувається з кінофільмами іспанською мовою, які займають не більше 10 відсотків часу на екранах навіть у країнах – виробниках кінофільмів. Однак навіть оцінка економічного й естетичного значення експорту символічної продукції в галузі культури і мистецтва дозволила б оцінити її ймовірну проекцію, її прибутковість для регіону, для виробників і тих, хто лише інвестує.
в) Формулювання нової культурної політики відповідно до суспільних інтересів змушує розвернути в протилежному напрямі тенденцію простої приватизації та денаціоналізації установ і програм з культурної діяльності. Йдеться не про повернення держави – власника радіостанцій і телеканалів, а про відновлення її ролі в регулюванні приватних підприємств, стимулюванні найслабших або менш прибуткових соціальних ініціатив – театральних і музичних груп, бібліотек і районних центрів культури, незалежних засобів комунікації – як захисника і координатора суспільно корисної діяльності. Для знайдення нового місця держави у сучасній кон’юнктурі необхідно переосмислити її концепцію як агента суспільних інтересів, колективного мультикультурного та як арбітра в конфліктах між приватними інтересами та між інтересами підприємств гегемонійних держав і держав на шляху розвитку. «Держави надають фокус для самовизначення» (Giddens, 1999: 156).
Згідно з принципом, за яким однією з функцій держави є запобігання тому, щоб культурні блага і творчість зводилися до товарів, і захист того, що у символічному житті суспільств не може комерціалізуватися, потребуємо існування просторів на кшталт національних музеїв, шкіл, державних університетів, мистецьких дослідницьких і дослідних центрів, субсидійованих державою або змішаними системами, в яких співпраця урядів, приватних підприємств і незалежних об’єднань гарантувала б, щоб інтереси і потреби більшості в отриманні інформації й у відпочинку не були підпорядковані комерційній рентабельності.
Соціальна діяльність держав має спрямовуватися передусім на захист і посилення історично здобутого національними культурами в процесі соціальної боротьби та на накопичення його у пам’яті суспільства та в інституційній діяльності. Далі необхідно, щоб цінування та збереження державного знайшло відображення в наднаціональних організаційних структурах таким чином, щоб соціальні й культурні надбання не зазнавали утиску з боку акторів глобального ринку.
г) Те, що могли б робити держави і незалежні національні організації, дедалі більше залежить від створення нових програм і регіональних культурних інституцій, які б супроводжували торговельну інтеграцію між державами. Між культурними індустріями транснаціонального рівня та слабкою культурною політикою кожної країни існують проміжні інстанції. Перерозподіл культурної та комунікаційної влади надає змогу для створення регіональних об’єднань міжміських, державних органів, неурядових організацій та інших незалежних асоціацій і фундацій, які сприяють тангенціальним формам глобалізації та міжкультурного співробітництва. Щодо того, як посилювати регіональні економіки за умов глобальної конкуренції, вже існують приклади в Європейському Союзі: інтеграційні механізми, які спрощують вільну циркуляцію не лише товарів, а й осіб і меседжів. Це здійснюється за допомогою спільних освітніх програм, політики захисту спільної культурної спадщини і того, що визначається як «європейський аудіовізуальний простір». І також за допомогою впровадження норм, які зобов’язують держави підтримувати видавництво книжок і журналів, захищати авторські права і розширювати внутрішню культурну індустрію.
Хоч європейці дедалі менше опираються приватизації їхніх телекомунікацій і розширенню американського контролю над їхнім культурним простором, їхні уряди розробили спільні нормативні рамки, які сприяють циркуляції власних програм континенту, встановлюючи мінімуми для всіх держав-учасниць щодо змісту масмедійної реклами та її обмеження; створили програми для розвитку аудіовізуальних індустрій регіону, високоякісного телебачення та з прийняття спільних норм для супутникових трансляцій. Обґрунтовується не лише потреба захисту ідентичності, а й важлива роль культурних індустрій в економічному зростанні, створенні робочих місць і консолідації більш партисипативних демократичних суспільств (Council of Europe, 1997).