Ідеться не лише про спроби затушовувати відмінне. Також приховується нерівність у доступі до виробництва, циркуляції та споживання культури. Аналіз стратегій торговельної гібридизації має поставити їх у такі умови, що Ульф Ганнерц називає «політичною економією культури, притаманної змішаному континууму», тобто нерівного розподілу між «центрами» і «периферіями», і навіть «співіснування декількох континуумів замість одного єдиного й інклюзивного» (Hannerz, 1997: 115–116). Той факт, що підприємства країн «центру» приділяють більшу увагу країнам на шляху розвитку, і те, що мігранти і латиноамериканські меседжі інколи гібридизуються в «центрі» (диски з етнічною музикою записуються в Нью-Йорку, Маямі, Мехіко і Буенос-Айресі, тоді як самі ці міста перетворюються MTV на столиці латиноамериканського року), не означає, що зникатимуть центральне і периферійне.
Гібридизація, крім того, що слугує для примирення і з’єднання етносів і націй, є точкою відліку для позбавляння від фундаменталістських спокус і фаталізму доктрин щодо цивілізаторських воєн. Це допомагає набути спроможність визнавати продуктивність взаємодії та перехрещень, дає змогу брати участь у декількох символічних репертуарах, бути мультикультурними гурманами, подорожувати між спадщинами і насолоджуватись їхніми відмінностями (Werbner, 1997: 11). Історичні спадщини, які осягаються у такий відкритий і перемінливий спосіб, можуть збагачуватись і ставати мостами для порозуміння між різними суспільствами. Однак гібридизація інколи є місцем, в якому культури втрачають характер і губляться, як це підтверджує проблема мігрантів, змушених відмовлятися від власної мови або бачити, як вона втрачається в їхніх дітей, митців, які змушені «позбавити контексту» свій стиль, якщо хочуть бути в мейнстрімі. Можливо, в році, в якому співіснують «його протестна ідеологія, його інтенсивність почуттів, його масова присутність на ринку і мільйонні прибутки», більша міжкультурна свобода і постійний ризик залишитись у пастці фетишизму різних поколінь, ці парадокси виявляються з більшою виразністю (Ochoa Gautier, 1998).
Насправді, як стверджує Нікос Папастергіадіс – який сприймає ідентичність як «утворену шляхом узгодження відмінності», – гібридизація була «утворювальним принципом для міжнародних культурних ініціатив» (Papastergiadis: 257–258). Однак сама по собі вона не гарантує мультикультурну демократичну політику. Залежить від впливу, який зберігається музикантами, письменниками і кінорежисерами у виданні та циркуляції для того, щоб їхня гібридна продукція була «третім простором, який уможливлює появу інших позицій» (Bhabha, 1994: 211), щоб була простим удосконаленням, яке заперечує і консервує, яке синтезує протилежності як гегелівське Aufheben[79] (Beverley, 1996), або простором соціально-культурної енергії та інновацій. Міжкультурне змішання може вичерпатись як еквалізована сцена для етнічної музики або як міжнародний стиль у літературі, однак так само спроможне сприяти акустичним імпровізаціям і нетрадиційним творам, які оновлюють усталену мову. Як привід для комерційних маневрів або як підґрунтя для обговорень, які започатковують незвичні погляди. Не лише культурний простір змінюється в процесах гібридизації; також зазнає змін відносно безсистемний і непередбачуваний характер усієї культури, однієї з основ визнання відмінності, необхідного за умов гри в демократичність.
«Нащо надавати такої важливості питанню естетики під час обговорення культурної політики?» – запитував у мене службовець однієї міжнародної організації. Насправді, наголос на естетичних пошуках міг би здатися цікавим лише для меншин і, відповідно, зворотним для публічного життя, яке зазвичай асоціюється з тим, що може поділятись усіма. Утім, при цьому мистецтво є важливим, хоч і в парадоксальний спосіб. Письменники і митці, не розчавлені культурним істеблішментом, або такі, що навіть приймаються ним, заперечують єдиний спосіб, в який ринок структурує публічну сферу, відіграють антипублічну роль, оскільки вводять локальні теми або форми викладення їх, які видаються непродуктивними для гегемонії торгівлі. Ті, хто витрачає стільки часу на приватну діяльність із сумнівною прибутковістю (як можна витрачати чотири роки на написання роману, який прочитає лише пара тисяч осіб?) і зізнається, що присвячує тижні або місяці, щоб дивовижним чином висловити на одній сторінці те, що хтось переживає, або обговорювати те, що багато хто волів би забути, є антипублічними персонажами. Принаймні для тих, хто вважає, що публічне життя – це те, якому властива капіталістична раціональність, наприклад, телесеріали, продукування однієї серії яких тривалістю в одну годину потребує інвестувати від 100 до 120 тисяч доларів та відзняти за три дні, щоб потім продати її понад сотні держав (Mato, 1999a). Порушуючи звичні відносини між публічним і приватним, між культурним експериментуванням і економічною рентабельністю, повільна економіка мистецького виробництва виконує публічну функцію, спонукаючи переосмислити те, що швидка економіка символічних індустрій нав’язує як публічне, швидкоплинне і вразливе до забуття.
79
Поняття означає момент розвитку, «в якому поєднані як заперечування, так і ствердження».