Однак численні взаємозв’язки і взаємодії між локальним і глобальним, традиційним і гіперсучасним, масовим і суперінформованим не можуть бути інтерпретовані як гармонійний макіавеллівський глобальний план. Достатньо згадати все, що глобалізація навіть неспроможна охопити ні своєю політикою, ні своїми концептуальними схемами. Зростання взаємодій і зближення віддаленого збільшує інформацію про інших, інколи спрощує розуміння їхніх відмінностей і нерідко робить їх нестерпними: ксенофобія і расизм за глобалізації також зростають. Оскільки деякі мережі можуть використовуватись у «цивілізованій» формі, наприклад Інтернет, який починався як військова система, вони також стають мережами, призначеними для жорсткої конкуренції та для спостереження за тим, що не вдається приєднати. Однак конкуренція і спостереження також функціонують частково. Вони не переростають у військовий уряд, оскільки вважається, що торговельна глобалізація розвиватиметься швидше без держав і транснаціональних органів державної влади, тобто без політичної глобалізації.
Інший напрям роботи з посередництвом пов’язаний з культурними рухами і громадськими неурядовими організаціями, які намагаються об’єднати осіб, виключених і маргіналізованих національними державами і глобалізованими ринками. Я маю на увазі організації із захисту прав людини (Міжнародна амністія, мережі з дослідження диктатур і їхніх жертв), суспільні рухи і засоби комунікації, які діють у мікропублічному просторі й пов’язуються за допомогою Інтернету або об’єднуючись із рухами, радіо чи виробниками музики з інших країн для створення мереж з інформування та співробітництва, в яких культурне і політичне представництво превалює над меркантильними розрахунками. В останні роки декілька міжурядових зустрічей – серед інших конференції з проблем довкілля у Ріо-де-Жанейро або з прав людини у Відні – проводилися паралельно із зустрічами цих незалежних мереж. Деколи, як, зокрема, у випадку Всесвітньої конференції з культурної політики, організованої ЮНЕСКО в Стокгольмі у 1998 році, останні були інкорпоровані до програми як форуми, паралельні міжурядовій асамблеї.
Не всі ініціативи заслуговують на однакову оцінку. Деякі абсолютизують суспільне, залишаючись індиферентними до держав; інші намагаються шляхом домовленостей з останніми перетворити ці громадські практики на нові форми управління державою. У той чи той спосіб вони демонструють, що між Голіафом та Давидом, між глобалізаційними силами ринку, які уявляють себе всесильними, та несприятливою соціальною ситуацією без політичного вираження існує дещо більше за клієнтелістські мережі кримінальної глобалізації. Однак не варто робити такі категоричні висновки, який робить, наприклад, Ентоні Ґідденс, коли він відзначає зростання міжнародних (з 20 на початку ХХ століття і до понад 300 зараз) і транснаціональних (з 180 до 5000 у той же період) урядових організацій і підсумовує: «Вже існує глобальний уряд, і вже існує глобальне громадянське суспільство» (Giddens, 1999: 165).
Поза сумнівом, здійснюється початковий перехід від дій для переривання до створення нових видів соціального, культурного і політичного посередництва. Що значить – переносити вісь соціально-політичної діяльності до посередництва? Передовсім подолання дуалістичного і полярного протистояння між державами та громадянами, підприємствами та клієнтелами, макроінституціями та спільнотами для переосмислення державного в процесах більш складної комунікації, за яких посередники легітимізують інституції та встановлюють суспільний консенсус. Оскільки численні посередницькі рухи розвивають свою діяльність у транснаціональній формі, вони спромагаються одночасно увійти до різних рівнів соціально-політичних процесів із більшою гнучкістю, ніж національні держави, міжурядові організації та винятково локальні об’єднання. Вони за своєю гнучкістю наближаються до мегапідприємств, які перевпорядковують ринки, встановлюють зв’язки з суспільствами й утворюють «світове громадянське суспільство», яке концентрується на споживанні та відстороняється від громадян.